Слава ЗСУ!

— Вони,— прошепотів Мауглі.— Тут Місце Смерті. Ходімо звідси.

— Е ні, подивися гарненько, не бійся: вони сплять. Тут усе так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.

Потріскані від часу і негоди бескиди в ущелині Вайнганги з давніх-давен були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — копіткі, злі чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі стежки обминають це місце. Протягом віків бджоли жили і роїлися тут, у розщелинах, плямуючи білий мармур старим медом і ліплячи свої чорні щільники все вище і все глибше в пітьмі печер. Ні Людина, ні звір, ні вода чи вогонь не могли їх там зачепити. З обох боків ущелина була ніби оповита мерехтливим чорним оксамитом. І Мауглі здригнувся, підвівши погляд,— над ним висіли гірлянди, міріади сплячих бджіл. А ще були брили та гірлянди і щось схоже на гнилі пні, приліплені до скель. Це були старезні щільники або нові, збудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває вітру. Цілі гори гнилих замшілих залишків застрягли між дерев і ліан, що ними поросло бескиддя. Прислухавшись, Мауглі не раз вловлював шерех падіння переповнених медом щільників, які зривалися десь там, у темних лабіринтах, а потім — сердите гудіння і важке скрапування меду на віття.

На одному березі річки була маленька піщана мілина, а на ній — звалище сміття, котре накопичилося за сотні літ: мертві бджоли, трутні, старі щільники, крила метеликів та жуків, що колись крали мед. Усе це злежалося, і гострого запаху від цієї купи було досить, щоб відігнати будь-кого, хто не міг літати і добре знав, що таке Маленьке Плем'я.

Каа плив угору по річці, аж поки не дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.

— Ось здобич цього року,— сказав він.— Поглянь!

На піску лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні вовк, ні шакал не чіпали кісток, які оголилися від часу.

— Вони перейшли межу, вони не знали,— прошепотів Мауглі,— і Маленьке Плем'я убило їх. Ходімо звідси, поки бджоли не прокинулися!

— Вони не прокинуться до світання,— сказав Каа.— Зараз я розповім одну історію. Багато-багато дощів тому загнаний олень забіг сюди з півдня, не знаючи Джунглів, а за ним по п'ятах гналася Зграя. Збожеволівши від страху, він стрибнув зі скелі. Оскаженіла Зграя подалася за ним. Сонце підбилося високо, а бджіл, сполошених і злющих, була хмара. Ті, що, женучись за оленем, стрибнули у Вайнгангу, померли, перш ніж дісталися води. А ті, що не стрибнули, теж згинули у розщелинах нагорі. Але олень лишився живий.

— Як це могло статися?

— Бо він стрибнув, перш ніж бджоли почули його, і був уже в воді, коли вони зібралися жалити його. А Зграю, котра гналася за ним, поспіль обліпили бджоли, яких потривожив тупіт оленя.

— Той олень лишився живий? — повільно спитав вражений Мауглі.

— Принаймні він не помер тоді, хоча його ніхто не ждав унизу, щоб підтримати на воді, як оце підтримує одного бешкетника старий товстий глухий жовтий удав. Так-так, навіть коли б за ним гналися собаки всього Декана! Що ти на це скажеш?

Голова Каа лежала на мокрому плечі хлопчика, і його язик дрижав коло вуха Мауглі. Запала довга мовчанка, нарешті Мауглі прошепотів:

— Це все одно, що смикати Смерть за вуса, проте... Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Так багато хто вважає. Дивись же, коли собаки поженуться за тобою...

— А вони, звичайно, поженуться! Хо-хо! Тут буде чому віткнутися їм у шкуру!

— Якщо собаки, осатанілі від люті, поженуться за тобою, то вони кинуться у воду тут або нижче, бо Маленьке Плем'я прокинеться і пожене їх. А Вайнганга — пожадлива ріка, і у них не буде Каа, щоб утримати їх на воді, отож іще живих їх понесе на мілину поблизу лігов Сіонійської Зграї. Отам вовки і схоплять їх за горлянку.

— О-о! Краще й бути не може, хіба що стануть на заваді невчасні дощі. Тепер лишається дрібничка: побігти і стрибнути. Я зроблю так, що пси мене помітять і кинуться слідом за мною.

— А ти вже обдивився скелі вгорі, з боку берега?

Ні, забув.

— Піди подивися. Земля там погана, вся в вибоїнах. Ступнеш абикуди — і все, кінець полюванню. Отже, я залишаю тебе тут. Тільки заради тебе передам звістку твоїй Зграї, щоб знали, де шукати собак. Мені твої вовки не рідня.

Коли Каа хтось не подобався, він міг виказати до того свою зверхність як ніхто в лісі, за винятком хіба що Багіри. Він поплив униз по течії і проти Скелі Ради побачив Пхао і Акелу — ті прислухалися до нічних звуків.

— Кшш, вовки! — весело гукнув він.— Руді Собаки попливуть униз по річці. Якщо не боїтеся, можете чатувати на них на мілині.

— Коли ж вони прийдуть? — спитав Пхао.