Слава ЗСУ!

— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобі. П'ю до тебе!

Й підніс угору глечницю меду. В хаті запала тиша, бо Жданів басило мов поперерубував усі голоси. Й у тиші Великий князь Рогволод прорипів:

— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.

Богдан знову зустрівся поглядом із Морятином, і нарочитий між довше дивився на нього.

— Де Харя? — спитав свого кравчого Рогволод.

— На тій половині, — показав рукою в бік сіней кравчий.

Гості заворушилися, всі поспішили налити собі меду, й почулися голоси:

— Харю, Харю давай!

— Харю Мурина!

Кравчий привів того отрока, з яким сьогодні вдень розмовляв на ґанку Богдан. Вид у того був у сажі, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили біля Морятина, хлопець надув шкіряний міх і подивився на Великого князя.

— Гуди, — сказав той.

— Якої?

— Гуди якоїсь там...

Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопіль зронила кілька дрібних колінець, і хату виповнила плавна й тягуча мелодія. Надутий міх гайдар тримав під пахвою й поволі витискував з нього повітря. Коли міх западався, він надував його знову. Нарешті, не припиняючи гудіння, він заспівав:

Гей, хто в дорозі, та гей, хто в дорозі

Лиха-бідоньки та й не зазнав...

Гайда спорожнювалась, він приклався до сопілі вустами, граючи, додув і заспівав далі:

Той не відає Ні вітрів-стрибожичів, Ні трави, ні степу, Ні солонь-сльозиці Ані доброго добра, Гей, гей та й ге-ей!..

Кінчивши пісню, Харя почав іншу, в нього був дзвінкий і соковитий голос, і Богданові не вірилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогодні з ним на ґанку. Київський князь устав. Йому закортіло підійти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:

— Сиди, княже. Зараз Харя повідає нам казочку.

Харя зібгав білий міх волохатої гайди, витер піт з чола.

— Яку?

— Та якусь там...

— Казки! — заволали звідусюди. — Казки!

— Не відаю якої, — проказав Харя. — Всі вже-м переказав.

— Що видиш, про те й мов! — підказав йому хтось.

Харя обвів присутніх стомленим поглядом — було видно, що його дратують осі люди.

— Виджу піяні пики! — процідив він крізь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тоді ще довше — на Богдана. В Богданові прокинулась образа від сьогоднішньої розмови на ґанку.

— То, може, тямиш на голові ходити? — з жовчю сказав він.

Харя зневажливо посміхнувся.

— Тямлю й на голові, княже.

— На голові! — загукали гості. — На голові! Богдан відвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тільки до київського князя:

— Ліпше-таки повідаю казочку.

— Сиди! — гримнув на нього Рогволод. — Хай Богдан, онука мій, повідає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утік, — буркнув Гатило. — З-під копит мені втік.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що від тебе вже ніхто й бігти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, і сам він мов настовбурчився — й вусами, й бровами, й навіть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тім'ї.

— Можі мої все повідали сьогодні, — стримуючись, мовив Богдан і подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собі довге волосся й лишити саму кіску, бо й досі ходе, наче якийсь княжий між чи болярин. По обидва боки сиділи кучматі, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобі князівську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можі», а хіба всі вони твої? — обізвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. — А моїх скільки були з тобою?

Богдан зрозумів, куди хилить старий, і похмуро відповів:

— Дам тобі тільки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув поруділими на кінцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робів забирай — хоч увесь полон. Мені до того байдуже.

— Мені — робів, а собі морзаків? Ха-ха!

Сміх його був неприродним, у ньому забриніла погроза. Се відчули всі, бо дослухалися розмови між дідом і онукою.

— Е, ні, княже, — втрутився велій болярин Ждан. — А моїх можів зобидиш? Я-м дав тобі тридесять і п'ять, а ти-с привів мені всп'ять двадесять і вісім. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, і в кожному вічу засіла алч і жадоба. Навіть його власні можі вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхній князь.

— Беру собі трьох морзів яських і сацьких! — проймаючись їхньою затятістю, сказав Богдан.

Потроху хміль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомін, грюкали по стільниці череп'яні келихи, цокали ножі об ягнячі маслаки, й кожен жував, і хлебтав, і перекрикував сусіду. Велій болярин Ждан недбало відтрутив великокняжого сина, впнувшись йому ліктем у черево, й перехилився до князя Богдана.