Слава ЗСУ!

Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова...

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.

— Огняном, на честь... вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.

— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:

— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу від Нежині до Дніпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправі й ледве здолав потім стрімкий Боричів узвіз. Досвідчений коло коней Вишата шептав жеребцеві, й одливав, і пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому відомим зіллям і насилу виходив. Богдан теж, відчуваючи провину, вештався в стайні. Й тільки на п'ятий день провиділося, що кінь житиме.

— Дідко, — коротко підсумував старий конюший, бо тільки всемогутній захисник усякої живої тварі міг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан відітхнув — хоч у сьому не буде йому гріха. Потім, угадавши слушну хвилину, спитав матері:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розуміюче глянула на сина й відповіла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сіврського родича. Сирота. — Й раптом сказала, не сподіваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналізла-м тобі невісту. Русана є добра дівиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На віно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. І... сина князь не має. Я сватів послю...

Останні слова мати промовила так благальне й так жалібно подивилася синові в вічі, що він тільки стомлено махнув рукою:

— Чиніть, мамо, як знаєте.

Й пішов з двірця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати — так швидко вкоськати свавільного сина вона й не сподівалась.

Старечо подріботівши до скітної кліті, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуі Біжи сюди. Відмикай скітнищо, вибирати-ймемо віно для невісти.

Та того дня з Лугів повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косаків виріс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. І хоч він ще не був князем, на голові в нього в'юнився смоляний оселедець — ознака приналежності до лугового війська косарів.

Увечері київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсім незнайомого брата, віддав йому частину вітчини: городище на Росі, по той бік Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сідай у сьому городі, — сказав Богдан поважним голосом, як і личило князеві. — Буде ім'я йому Володарка.

А за місяць княгиня Рада справила дві жонитьби:

Богдан повів княжну Русану, Волод же — доньку велійого болярина тиврівського з полянського племені, що сиділо між ріками Богом Полудневим та Дністром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярівна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрі землі: мав тільки її та сина Войслава, однолітка Богданового.

В літо 425-е

Переставивсь імператор римський Гонорій. Вельми був сластолюбний, і ніколи не пив води, лишень вино, й жони-наліжниці многі мав, і падкий був до слави, але в ратях не відзначивсь, і готів західних не встиг нацькувати на слов'ян, і вмер із чарою в руці.

Й Пульхерія-грекиня посадовила на стіл римський недолітка Валентинівна Флавія, й тепер у дворі римському правували греки, й воєм молодого імператора наставлено грецького послуха Еція, теж іменем Флавій, і в Римі рекли: «Валентинівн є Флавій Третій, Ецій же є Флавій Перший». І Рим тепер усе робив, як того хотіла Пульхерія та її недолугий брат імператор Теодосій.