Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Мене називають Червоний

Ось уже два роки я змальовую врочисті події на Ат-майдані. Тож, минаючи його, йшов неначе власним малюнком. Ми звернули в маленьку вуличку. Якщо це зобразити в європейському стилі, то опинимося за межами рамки й малюнку; якщо — в нашому стилі древніх ґератських майстрів, то вийдемо туди, де нас видно Аллахові; а якщо малювати, як китайці, то ми ніколи не потрапимо за межі зображення, бо китайські роботи нескінченно тягнуться вдалину.

Хлопчина не повів мене в «стару кімнату» Дивана, де ми з головним скарбничим колись домовлялися про зарплатню, яку нам мають виплатити, подарунки, котрі маляри готують для падишаха, книжки, розписані страусячі яйця, говорили про здоров'я та душевний стан майстрів, про постачання необхідних нам фарб, сухозлітки та інших матеріалів, про звичні скарги й прохання, про бажання, настрій, радощі й повеління володаря світу, нашого падишаха; а ще ми точили теревені про мій зір, лінзи, біль у попереку, негідника-зятя головного скарбничого та його сіро-чорного смугастого кота. Ми тихо ввійшли в сад Хас і нишком, обережно, ніби роблячи якийсь злочин, спускалися до моря, минаючи мовчазні дерева. «Підходимо до Яли Кьоскю, отже, я зустрінуся з падишахом, він — там», — подумав я. Ми вже були на узбіччі, ступили ще три-чотири кроки й крізь аркові двері зайшли в кам'яну будівлю за човнярським причалом. З печі долинав запах свіжого хліба. Я побачив придворних стражників у червоному вбранні.

Головний скарбничий і начальник султанської варти в одній кімнаті! Янгол і шайтан!

Начальник султанської варти, який ім'ям падишаха страчує й катує людей, немилосердно їх б'є під час допитів, виколює очі та знущається над ними фалакою, любо-мило до мене усміхнувся. Так, наче ми з ним — у тісній кімнатці караван-сараю і він мій товариш по ночівлі й збирається розповісти якусь дотепну історію.

Однак розповідь почав не начальник варти, а головний скарбничий:

— Рік тому наш володар велів мені видати одну книгу, як подарунок від нашої посольської делегації. Його Величність зажадав, щоб праця над книгою трималась у великому секреті, — якось зніяковіло почав він, — через цю таємничість наш ефенді, який надзвичайно захоплюється твоїм хистом, не захотів робити тебе причетним до цієї справи й уважав недоречним замовляти книгу своєму майстру через головного історика Локмана. Вони схвально поставилися до вашої роботи над «Сурнаме» про церемонію обрізання султаничів і вирішили, що для вас вистачить і її.

Спершу, зайшовши до кімнати, я з жахом подумав, що якась паскуда оббрехала мене перед падишахом: мовляв, цей малюнок — безбожний, а в тому — Вас висміюють, і тепер мене піддадуть тортурам, наплювавши на мій похилий вік. Натомість головний скарбничий старавсь піддобритися й прихилити до себе, бо падишах замовив книгу комусь іншому, а не мені, його слова були солодшими за мед. Я слухав уже добре мені відому історію про книгу Еніште. І нічого нового не почув. Плітки теж були старі як світ: і про ерзурумійця Нусрета-ходжу, і про ворожнечу в малярському цеху.

Я поставив для годиться одне запитання, на яке й так знав відповідь, — хто займається книгою.

— Вам відомо. Нею займавсь Еніште-ефенді, — промовив головний скарбничий, і, дивлячись мені у вічі, додав: — Він помер не своєю смертю. Його вбили. Ви це знали?

— Ні, не знав — по-простому, наче дитина, сказав я й замовк.

— Падишах страшенно розгніваний, — вів далі головний скарбничий.

Він був ідіотом — отой недолугий на прізвисько Еніште. Обдаровані маляри насміхалися з нього: він був скорше одержимий, аніж розумний, у нього було більше безглуздої напористості, ніж знань. Ще на похороні мене точив хробак сумніву: як його вбили?

Головний скарбничий розповів. Жахливо! Господи мій, захисти мене! Хто?!

— Падишах велів чимшвидше закінчити «Сурнаме» та цю книгу, — говорив головний скарбничий.

— Є ще одне розпорядження Його Величності, — урвав того начальник султанської варти, — розшукати злого ібліса, якщо той душогуб-мерзотник з малярського кола, і піддати його тортурам — у науку всім, аби більше нікому не кортіло перешкоджати виданню падишахових книг та вбивати художників.

Лице начальника варти збуджено запалало, він уже смакував муки злочинця.

Як я зрозумів, падишах доручив їм обом це завдання недавно й одночасно, він змусив двох людей, котрі не приховують своєї ненависті один до одного, займатися спільною справою. Я не просто був у захопленні від повелителя, я відчував, що люблю його. Хлопчик приніс каву, ми сіли.

Мова йшла про вихованця Еніште-ефенді. Він опікувавсь одним сиротою, що тямиться на малярстві та книгах. Звати — Кара. Чи знайомий я з ним? Я змовчав. Нещодавно на запрошення свого дядька він повернувся з Персії, де служив у Серхата-паші, до Стамбула (начальник султанської варти кинув сумнівний погляд). У Стамбулі Кара ввійшов до Еніште в довіру і дізнався про видання книги. Говорить, ніби після наглої смерті Заріфа-ефенді в його дядька закралися підозри щодо тих обдарованих малярів, котрі приходили до нього вночі працювати над книгою. Також він бачив ілюстрації, виконані художниками, і стверджує, що вбивця Еніште викрав зображення падишаха, де було використано найбільше золота. Цей молодик упродовж двох днів приховував убивство Еніште від головного скарбничого. А сам тим часом, поспіхом уклавши сумнівний шлюб з дочкою дядька, встиг поселитися в його домі. Тому й головний скарбничий, і начальник султанської варти підозрюють Кару.

Попередня
-= 106 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!