Слава ЗСУ!

53. Моє ім'я — Естер

Я варила на вечерю сочевичну юшку, аж тут Несім сказав, ніби «хтось — у дверях». «Не перевари чорбу», — веліла я йому й всунула ложку в руку. Взяла ту старечу руку в свою та показала, як мішати юшку, бо якби не показала, то він би й пальцем не поворухнув, а ложка б годинами стирчала в каструлі.

На порозі стояв Кара, й мені його відразу стало жаль. Мав такий вираз, що людина й побоялася б розпитувати його про те, що сталось.

— Зачекай надворі, — попросила я його. — Зараз передягнусь і вийду.

Я вбралася в свою рожеву сукню з жовтими квітами, яку вдягала на свято Рамазану та на багаті обіди й пишні весілля, коли мене на них запрошували, й узяла свій найкращий святковий клунок. «Серденько, наглядай за юшкою!» — кинула наостанок бідоласі Несімові.

Тільки ми вийшли з Карою на вулицю нашого єврейського махаллє, чиї комини ледь диміли, парували наче поганенькі горщики, як я сказала йому:

— Колишній чоловік Шекюре повернувся з війни.

Кара мовчав, аж поки ми минули махаллє. В сутінках вечора його обличчя було чорно-сірим, як попіл.

— Де вони? — запитав він згодом.

Отож я здогадалася, що Шекюре з дітьми вдома немає.

— У своєму домі, — відповіла я.

Я мала на увазі колишній дім Шекюре, але, помітивши, що серце Кари ось-ось розірветься, тут-таки підбадьорила його, додавши всього два слова:

— Мабуть, там.

— Ти вже бачила її чоловіка, що повернувся з війни? — запитав Кара, дивлячись просто у вічі.

— Я не бачила ані його, ані те, як Шекюре покидала дім.

— Як ти здогадалася, що вона покинула дім?

— В тебе на виду написано.

— Розповідай мені все, що знаєш!

Кара був такий прибитий горем, що не розумів: є Естер, яка нізащо в світі всього не розкаже, бо потрібно тримати язик за зубами, аби залишитися тою Естер, чиє око — у вікні, а вухо — в дорозі знаходить десятки замріяних чоловіків і жінок, Естер, яка може зі спокійним серцем постукати в двері десятків самотніх бідолах.

— Брат колишнього чоловіка Шекюре Хасан, — почала я, — проник у ваш дім, — Кара зрадів, почувши слова «ваш дім», — і сказав Шевкетові, що його батько повертається з війни, пополудні буде вдома, і якщо не застане там мами з дітьми, то страшенно розстроїться. Коли Шевкет приніс матері таку звістку, Шекюре повелася обережно, рішення не прийняла. А пополудні Шевкет утік з дому й заховався в хаті своїх дядька Хасана й діда.

— Звідки тобі це все відомо?

— А тобі Шекюре хіба не говорила, що Хасан останні два роки плете інтриги, аби повернути її назад до свого дому? Певний час він передавав через мене Шекюре листи.

— Шекюре ж йому не відповідала?

— Я знаю найрізноманітніших жінок Стамбула, — гордо промовила я, — і серед них немає жодної, яка була б настільки віддана чоловікові і так дослухалася до своєї совісті, як Шекюре.

— Але тепер її чоловік — я.

В його голосі прозвучала чоловіча невпевненість, яка завжди мене засмучувала. Виходить, що хоч би як учинила Шекюре, катастрофа для нього — неминуча.

— Хасан написав листа, що Шевкет повернувся додому дожидатися тата й почувається вкрай нещасним через свого нового батька, того брехуна, з яким його мама побралась обманом. Листа Хасан передав мені, щоб я віднесла його Шекюре.

— Що зробила Шекюре?

— Вона з Орханом, самі-самісінькі, чекали на тебе цілу ніч.

— А Хайріє?

— Хайріє тільки й мріє, щоб утопити твою красуню-дружину в склянці води, тому й скакала в ліжко до Еніште. Отож Хасан, знаючи, що Шекюре провела ніч сама, боячись убивці та привидів, послав їй через мене ще одного листа.

— Що він написав?

— Тисячі похвал Аллаху за те, що горопашна Естер не вміє ані читати, ані писати! На такі запитання розсерджених ефенді та знервованих батьків я, зазвичай, відповідаю, що не читаю листи, а читаю тільки те, що написано на личку в гарненької дівчини, яка тримає в руках послання.

— І що ж ти прочитала?

— Безвихідь.

Ми довго мовчали. На даху невеличкої грецької церкви я побачила сову, що чекала ночі. Шмарката малеча махаллє витріщалася на моє вбрання та клунок і реготала. Якийсь шолудивий пес, зупиняючись і почухуючи себе, радо збігав з обсадженого кипарисами кладовиська вниз на вулицю — вже-бо опускалася ніч.