Слава ЗСУ!

З моїх очей скотилася сльозинка, я тримав у руках дзеркало й дивився, як вона стікає донизу, і в ту мить у моєму серці народився вірш, який ніколи не забуду. Адже в ту хвилину Великий Аллах дарував мені натхнення, і я намагався забути про свій біль, наспівуючи вірша, як пісню:

Серце моє нерішуче ось що говорить мені: будучи на Сході, на Заході бажаю я бути, А коли я — на Заході, то прагну тільки на Схід. Тіло моє всякчас інше ось що говорить мені: будучи чоловіком, жінкою хочу я бути, Та коли я жінка, то волію зватися чоловіком. Ох, як тяжко на світі людиною бути, а ще тяжче на світі по-людськи жити. І передом своїм, і задом насолоджуватися я б хотів, та щоб ніс мене і на Схід, і на Захід насолоди потік.

Але, боронь Боже, щоб пісню, яка лине з мого серця, почули наші ерзурумійські брати, вони ж знавісніють від люті. А чому я боюсь? Може, вони й не розгніваються, адже ж я попередив, щоб не розпускали пліток про мою пісеньку, однак розповідали мені, що отой славетний ваїз-ефенді його осяйність Хусретом навіть віннеє, хоча й жонатий, проте як і ви, талановиті художники, більше за жінок любить вродливих хлопчаків. Але я цьому особливого значення не надаю: злий він якийсь і старий занадто. Вже, мабуть, беззубий і, як розказували гарненькі хлоп'ята, що терлися біля нього, з його рота так тхне, наче, вибачте, лайном.

Гаразд. Прикушу я собі трохи язика й повернуся до свого душевного болю, про який ішла мова: збагнув я в ту мить, що надзвичайно красивий, і в ту ж саму мить усвідомив: не хочу прати брудну білизну, мити посуд і виходити на вулицю, як раба. Убогість, сльози та нещастя — доля потворних жінок; дивитися на себе в дзеркало, плакати, сумувати і шкодувати за розбитими мріями — їхнє, а не моє заняття. Мені ж потрібно знайти собі чоловіка, який би водив мене під руку. Але хто ж це буде?

Так я став стежити крізь шпарину в стіні за синами беїв і пашів, яких мій небіжчик батечко запрошував з будь-якого приводу додому. Дуже вже я хотів бути схожим на ту славетну красуню з невеличким ротиком, що має двох дітей, і в яку закохуються всі маляри. Якщо ви не проти, розповім вам історію бідолашної Шекюре. Але зачекайте, я ж вам обіцяв розказати в середу дещо інше:

ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, РОЗПОВІСТИ ЯКУ ШАЙТАН ПРИМУСИВ ЖІНКУ

Оповідка моя — нехитра. Сталася та пригода в одному з бідненьких стамбульських махаллє — Кемерюстю. Розумний і одухотворений мешканець того махаллє Ахмет-челебі служив секретарем у Васифа-паші, був людиною статечною, одруженою, мав двох дітей. Якогось дня побачив він у відчиненому вікні чорноволосу, карооку, срібнотілу, високу й витончену боснійську красуню й закохався в неї. Вона ж була жінка заміжня, й до Ахме-та-челебі нічого не відчувала, любила свого красеня-чоловіка. А бідолашний Ахмет-челебі ні з ким не міг поділитися своїм горем, від кохання вихуднув, як бадилина, і впивався вином, купуючи його в греків. Однак приховати своїх палких почуттів від пильних очей махаллє він таки не зміг. Мешканці того кварталу теж обожнювали любовні історії, крім того, шанували й любили Ахмета, тож спершу співчували його нещасливому коханню, а потім, раз-другий пожартувавши з ним, удавали, ніби нічого не помічають. Та Ахмет, який не володів собою й своїм безмежним горем, почав щовечора напиватися, сідав під дверима дому, де срібнотіла красуня щасливо жила зі своїм чоловіком, і подовгу ридав, лякаючи всіх тим плачем. Коли він побивався, ковтаючи сльози від розпуки й болю, його не могли ані втішити, ані, відлупцювавши, прогнати. Як справжній челебі, Ахмет нікого не ображав, не ліз битися, а тільки тихо й гірко плакав. Повільно, але невблаганно його нестерпні душевні муки проникали в серця мешканців махаллє, вони ходили похмурі й засмучені; Ахмет же, відмовившись од радощів життя, наче водограй на майдані, з якого печально дзюркотить вода, теж став джерелом смутку в тому кварталі. Спершу він розніс повсюди невеселі слова, потім — зловісні слова, а ще потім — поширив думки про непотрібність життя. І хтось з кварталу виїхав, у когось справи звелися нанівець, а хтось, охоплений лихими пристрастями, закинув своє ремесло. Після того як махаллє спустіло, закоханий Ахмет-челебі перебрався в іншу місцевість, забравши з собою жінку та дітей, срібнотіла красуня та її чоловік залишилися в тому махаллє самі-самісінькі. Біда, причиною якої вони стали, загасила полум'я їхньої любові, вони охололи одне до одного. І хоча й до смерті жили разом, проте щасливими більше ніколи не були.

Я хотів був сказати, що страшенно люблю цю історію, котру розповів, аби ви знали, які небезпечні жінки й кохання, але ж, рідненькі, через свою нерозторопність зовсім забув, що наприкінці мав сказати зовсім інші слова, адже я сьогодні — жінка. Ось як я закінчу свою оповідь: