Слава ЗСУ!

16. Я — Шекюре

Так повелося: коли приходить торгівка Естер, я мрію отримати листа від чоловіка, якому до вподоби. Закоханий змусить калатати серце такої жінки, як я: розумної, вродливої, добре вихованої, вдови, але порядної. Мені подобалися всі листи, котрі одержувала, проте я запасалася силою й терпінням, аби дочекатися чоловіка. А тепер, після чергового візиту Естер, у мене голова йде обертом і я почуваюся ще нещаснішою.

Я дослухалася до звуків довкола. З кухні було чути булькіт киплячої води й долинав дух лимона та цибулі — Хайріє варить кабачки. Шевкет й Орхан галасують надворі, вони борюкаються під гранатовим деревом і граються шабельками. В сусідній кімнаті — тато. Там — тиша. Я прочитала Хасанового листа й вкотре переконалася: мене вже нічого не здивує. Щоправда, я трохи побоювалась його, але пишалася собою, бо дала відсіч його намаганням затягти мене до ліжка тоді, коли ми жили під одним дахом. Потім я знову перечитала листа Кари, акуратно тримаючи його, ніби він міг упасти й розбитись. І знову розгубилася. Більше я листи не перечитувала. Вийшло сонечко, а я подумала: якби вскочила до Хасанового ліжка й переспала з ним, ніхто б і не знав, окрім Аллаха. Вони такі подібні з моїм чоловіком. Як дві краплі води. Виглянуло сонечко — і мені враз стало тепло. Я відчувала своє тіло, шию, навіть пипки грудей, ніби одне ціле. Раптом у кімнату забіг Орхан.

— Що ти читаєш, мамо? — запитав він.

Так, я щойно збрехала вам, що більше не торкалася листів, принесених Естер. А сама перечитувала їх знову. Однак цього разу таки згорнула листи й засунула їх собі за пазуху. Орханові ж сказала:

— Ходи сюди. Дай я хоч обійму та надивлюся на тебе.

Він підбіг.

— Ого! Оце тобі на! Ти вже справжній чоловік! Такий важкий! — І я поцілувала малого. — А холодний як лід.

— Зате ти — дуже гаряча, — відповів він й оперся спиною об мої груди.

Ми тісно притулились одне до одного. І обом було добре — просто отак обніматися, не розмовляючи. Я поцілувала його в шийку. Тихо. Ми ще дужче сплелися в обіймах і застигли.

— Мені лоскотно, — врешті промовив він.

— Скажи-но, — серйозно звернулася я, — якби з'явився падишах джинів і запропонував: проси в мене, що завгодно. Чого б ти найбільше в житті захотів?

— Щоб біля нас не було Шевкета.

— А ще чого? Хотів би мати тата?

— Ні. Коли я виросту, то одружуся з тобою.

Я ж подумала: найгірша річ у житті — це не зістаритися, не стати потворною й навіть не залишитись убогою вдовою, найгірше — це коли тебе ніхто не ревнує. Випустивши з обіймів уже зігрітого Орхана, я пішла до батька, міркуючи, що такій лихій людині, як я, треба вийти заміж за доброго чоловіка.

— Його величність падишах нагородить вас, як тільки дізнається, що книжку закінчено, — промовила я. — Ви знову поїдете до Венеції?

— Не знаю, — відповів батько. — Це вбивство лякає мене. Наші вороги набралися сили.

— Моє становище їм теж на руку, воно — причина пересудів і безпідставних сподівань інших.

— Не розумію.

— Я повинна ще раз вийти заміж.

— Що?! — вигукнув батько. — За кого?! Ти ж одружена! Що за новина?! Тебе хтось хоче брати? Якщо навіть знайдеться хтось рішучий і розумний, то він нам так просто не підійде, — сказав мій мудрий тато й додав у підсумок: — Ти ж розумієш: на шляху до твого другого шлюбу стоїть чимало перешкод, котрі нам спершу треба подолати.

Після тривалої мовчанки, він запитав:

— Серденько, ти хочеш покинути мене самого?

— Вчора мені снилося, що мій чоловік помер, однак я не плакала, як належить жінці, котрій привиділося подібне.

— Сни треба вміти читати, як і малюнки.

— Хочете послухати мій сон?

Ми обоє завмерли на хвилину, після чого завсміхалися одне до одного. Будучи розумними людьми, гарячковито прокручували в умі наступні ходи нашої розмови.

— Розтлумачивши сон, я можу повірити в нього, але твій свекор, дівер та кадій, що дослухається до них, зажадають вагоміших доказів.

— Ось уже два роки, як я з дітьми — в рідному домі, проте вони не в змозі мене повернути.

— Бо прекрасно розуміють, що завинили перед тобою. Та це не причина, щоб погодитися на твоє розлучення.

— Якби ми були малікітами[106] або ханбелітами,[107] то кадій через чотири роки з моменту зникнення мужа погодився б на розлучення, ще й постановив би, щоб рід чоловіка сплачував аліменти. Але ми, слава Аллаху, вірні настановам Ханіфі,[108] й з того нічого не вийде.

  106 Малікіти — прибічники малікізму, мусульманської школи права, заснованої у VIII ст. юристом-богословом Маліком.

  107 Ханбеліти — прибічники ханбелізму, найсуворішої з чотирьох шкіл у сунітському правознавстві.

  108 Абу Ханіфі — засновник ханафізму, школи сунітського правознавства, яка вважається менш ригористичною, ніж інші.