Слава ЗСУ!

- Вона збиралася у важку подорож, до Каліфорнії і назад, ви ж самі мені казали. На якісь там збори чи що. Як я зрозумів з ваших слів, щось дуже збудливе. Хіба не так? Так. І це майже напевне сталося б там. Інсульт - не грім з ясного неба, Джонні.

Джонні застебнув джинси й стомлено сів, так наче одягання геть знесилило його. Він був ще босий.

- Так, - мовив він. - Так, може, й ваша правда.

- Дійшло! До нього дійшло! Хвалити бога!

- І все ж таки я повинен їхати, Семе.

Вейзак скинув руки.

- І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.

- Я потрібен батькові, - тихо сказав Джонні. - Це я також розумію.

- Як ви поїдете? Скоро північ.

- Автобусом. А до “Пітерового свічника” зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?

- Не слід цього робити, - сказав Сем.

Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.

- Я одвезу вас.

Джонні поглянув на нього.

- Ви?

- Так, тільки прийміть легке заспокійливе.

- Але ж... ваша дружина... - Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.

- Я розлучений, - сказав Сем. - Лікареві часом доводиться не ночувати вдома... якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.

- Пробачте, - зніяковіло мовив Джонні.

- У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. - Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. - Взувайтеся.

Розділ дванадцятий

1

“З лікарні до лікарні, - сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в “ельдорадо” найновішої моделі. - З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце”.

Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п’ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика - Гайдн.

“В одну лікарню привезли каретою “швидкої допомоги”, в другу їду “кадилаком””, - подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився... тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.

Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед - Гарднер, Саббатас, Льюїстон...