Слава ЗСУ!

- Наче ми вплутали й батька?

- Так. А це тільки наше.

- Наше особисте.

- Наше особисте, - погодилася Сейра. Вона лежала на животі, трохи повернувши вбік обличчя на вицвілій армійській ковдрі й зігнувши ноги в колінах. Одну по одній скинула туфлі. - Розстебни мені сукню, Джонні.

Він укляк біля неї і потяг униз змійку. Гї звук здався дуже різким серед незворушної тиші. Сейрина спина над краєм білої сорочки була кольору кави з молоком. Джонні поцілував її між лопатками, і Сейра здригнулася.

- Сейро... - прошепотів він.

- Що?

- Я мушу щось тобі сказати.

- Ну?

- Під час одної з операцій хірург помилився й відрізав мені геть усе.

Сейра стукнула його кулаком по плечу.

- Ой Джонні, тобі все жартики, - сказала вона. - А ще в тебе був приятель, що зламав собі хребет на ярмарковій круговерті в Топсемі.

- Точно, - підтвердив він.

- Ну ще б пак, - мовила Сейра. Її рука, ніжна, як шовк, легенько ковзнула вниз по його тілу. - Та ні, не схоже, щоб вони тобі так уже зашкодили, - сказала вона. - Аж ніяк. Може, перевіримо?..

Духмяний запах сіна. Час неначе зупинився. Шорсткі дотики грубої армійської ковдри, ніжні дотики Сейриної плоті, ось вона тут, уся як є. Поринати в неї - однаково що поринати в давню мрію, якої ти ніколи не забував.

- О Джонні, любий... - її голос дзвенів від збудження, долинаючи наче звідкись іздалеку.

Вона палко відповідала на його пестощі. Її волосся дотикалось йому до пліч та грудей, обпалювало шкіру. Він занурив обличчя в ту гарячу темно-русяву пітьму й розчинився в ній.

Солодко пахне сіном, час немов стоїть на місці. Шарудить груба ковдра. Тихенько порипує старий сарай, наче корабель на осінньому вітрі. Крізь шпарки в покрівлі просотуються десятки ясних промінчиків сонячного світла, підхоплюють дрібненькі порошинки сіна, і ті порошинки танцюють і кружляють у повітрі...

Потім вони сиділи біля віконця й дивилися вниз на подвір’я. Сейра натягла сукню просто на голе тіло й на хвильку пішла. Джонні лишився сидіти сам, ні про що не думаючи, тільки з приємністю спостерігаючи крізь віконце, як вона з’явилася внизу на стежці, наче менша на зріст, як перейшла подвір’я і піднялась на веранду.

Нахилилася над дитиною, поправила укривальця. Тоді рушила назад, і вітер куйовдив її волосся й грайливо шарпав поділ сукні.

- Він спатиме ще з півгодини, - сказала вона, повернувшись на горище.

- Он як? - усміхнувся Джонні. - То, мабуть, і я посплю.

Сейра наступила босою ногою йому на живіт.

- А ти не поспиш.

І все почалося знову... А потім скінчилось.

5

- Сейро...

- Ні, Джонні. Нічого не кажи. Вже час.

- Я тільки хотів сказати, яка ти гарна.