Слава ЗСУ!

У період маніакального, або “пікового”, стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, - так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: “І поки що така його впевненість має під собою підстави”.

Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.

Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.

Не ховайся в печері, Джонні.

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя - цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

Ну, а себе ж то ти он як жалієш?

- Розтуди його все, - буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину - але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, - на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в “Коуловій фермі”. Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі - оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

- Алло, я слухаю.

- Сем?

- Джон Сміт? - Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

- Так, це я.

- Як вам цей сніг? - спитав Вейзак, чи не занадто жваво. - У вас там теж мете?

- Мете.

- У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?