Слава ЗСУ!

- І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

- Нічого, - сказав Беннермен. - Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

- Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

- Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина - дівчинка, - і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою...

- А сліди? - спитав Джонні.

- Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля... Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки - Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

- То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи “Юніон лідер” ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, - його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій...

- І мол дочка, - тихо підтвердив Беннермен. - Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того... того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

- Можу, - відповів Джонні.

- Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

- Так от, він знов сідає на лаву, - повів далі Беннермен. - Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять - це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою “якогось типа”. Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. “Якийсь тип”. Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. - Беннермен коротко й хрипко засміявся, - О дев’ятій іґятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен... сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

- Боже милий, - пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.