Слава ЗСУ!

- Діло зроблено, - сказав Джонні, поклавши трубку. - Машина буде за п’ять хвилин.

- Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, - з усмішкою мовила вона.

- І щедро кинути на лапу, - відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.

Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.

- Джонні, як ти це зробив?

- Що?

- На тому колесі. Як у тебе вийшло?

- Просто щось сяйнуло, ото й тільки, - відповів він трохи силувано. - Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій “орлянці”.

- Ні, - заперечила вона.

- Що “ні”?

- Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть... трохи злякалася.

- Справді?

- Так. Джонні зітхнув.

- Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?

- Маленька, смутна й тиха Лайза? - Вона всміхнулася. - Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.

- Вона загубила свого шкільного персника, - сказав Джонні, - і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.

- І ти завжди міг таке робити?

Джонні засміявся й похитав головою.

- Та ні, не завжди. - Його усмішка трохи потьмяніла. - Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо... - Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. - Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.

- Які?

- З гумою, - промовив він повільно. - З паленою гумою. І з холодом. З кригою. Чорною кригою. Усе воно було десь у моїй підсвідомості. Не знати чому. І якесь лиховісне передчуття. Наче застереження.

Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.

- Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.

- Так чи так, а на п’ятсот доларів тобі пофортунило, - сказала вона.

Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочну-лася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.

- Я подзвоню, - сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. - Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?

Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.

- Подзвониш мені завтра.

- На третьому уроці, - пообіцяв він і рушив до дверей.

- Джонні... Він обернувся.

- Я люблю тебе, Джонні, - мовила вона, і його обличчя враз засвітилося, неначе спалахнула електрична лампочка.

Він послав їй цілунок губами.