Слава ЗСУ!

Герб нахилився й затис долоні між колін.

- Не хочеться про це казати, Джоне, але...

- Вона вийшла заміж? Заміж?

Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.

- О боже, - глухо мовив Джонні. - Я цього й боявся.

- Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне... ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. - Голос його захрип і винувато тремтів. - Лікарі казали... е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів... І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.

- Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.

- Мені... треба до цього звикнути, - видушив із себе Джонні.

- Атож. Я розумію.

- Ти її бачив?

- Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

- Це добре, - глухо мовив Джонні. - Я радий, що хоч хтось щасливий.

- Синку...

- Сподіваюсь,, у вас нема від мене таємниць, - весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. - Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

- Чудово, мамо.

Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.

- То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?

- Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, - відповів Герб. - Стільки всяких процедур...

- А чого ти раптом надумав про це говорити? - Вона налила в склянку напою з карафи. - Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. - І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. - Випий усе, - сказала всміхаючись. - Воно піде тобі на користь.

Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.

Розділ сьомий

1

- Заплющте очі, - сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба...

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.