Слава ЗСУ!

- Ні, - насторожено відповів хлопчина.

- Чого тоді мовчиш?

- Звідки ти знаєш, що я на балконі? - примружившись на вікна сусіднього будинку, нервово перепитав Сашко.

- Я все знаю… Я ж Янгол, - зітхнула дівчина. – А твої батьки знають, що ти палиш?

Хлопець напружився і знову пробіг очима усі вікна.

- Ясно, - відповіла сама на своє питання дівчина. – Значить, не знають… Не хвилюйся, я їм не казатиму. Але краще так не роби.

Сашко мовчав, оглядаючи вікна. Та жодної постаті йому побачити не вдалося. Лише темні вікна.

- А де ти? – нарешті, наважився запитати хлопець.

- На небі, між зірок.

- Я можу тебе побачити? - запитав Сашко, вглядаючись у хмарне небо, крізь яке проглядали зорі.

- Звичайно, ти ж уже дивився на зорі.

- Я тебе не бачу, – сумно відповів Сашко.

Він знову підняв очі до неба і, примружившись, почав розглядати зорі.

З трубки почувся сміх.

- Чого ти смієшся? – ображено відвів очі Сашко.

- Просто ти так смішно дивишся на небо. Так примружуєшся.

- Що з того? У мене просто поганий зір, - грубо відповів Олександр, явно невдоволений насмішками дівчини.

- Нічого. Пробач…

- Хіба Янголи мають право сміятися зі своїх підопічних?

- Сашко, вибач, - жалібно повторила дівчина.

- Ніякий ти не Янгол! – випалив Сашко і кинув трубку.

Зачекавши півхвилини та упевнившись, що нічні дзвінки припинились, хлопець потягнув телефонний апарат за собою в кімнату.

Лив рясний ранковий дощ. Сашко в балоновій куртці з капюшоном вже хвилин зо двадцять стирчав біля під’їзду Мишка. Броньовані двері були зачинені на кодовий замок. А коду Сашко не знав. От і доводилося йому щодня по хвилин 10-15 підпирати зачинені двері в очікуванні не пунктуального однокласника, щоб разом піти до школи.

Та Сашко ніколи не жалівся. Михайло був його єдиним другом. Єдиним, хто нехтував його небагатим матеріальним становищем та скромним походженням. А ще Мишко єдиний, хто не сміявся з того, що в Саші досі немає мобілки і не звертав уваги на страшну порепану татову сумку, в якій іще брат Сашка носив підручники.

Звичайно, були у Мишка і недоліки. По-перше, через нього вони щоранку запізнювались на уроки і через це отримували погані оцінки за поведінку. А ще, недоліком Саша вважав те, що надто вже Мишко вихвалявся перед однокласниками тими своїми айфонами. Хоча, правду сказати, Сашкові показав першому і перед ним не вихвалявся, а просто дав у руках потримати. А одного разу, навіть, віддав його додому на ніч, погратися. А вранці, коли Сашко повернув, то Мишко пообіцяв, що коли його тато забуде за той айфон, то він тишком подарує його Сашкові.

От якби Поліна побачила, що в Саші є його власний айфон. Як би було добре. Одразу б закохалася в нього.

Тому, друга такого, як Мишко, втрачати було шкода і доводилося миритися з тим, що сьогодні вже з-півгодини Саша мокнув під дощем.

- Привіт, - різко відкрив двері Мишко.

- Привіт, - відірвався від роздумів мокрий до нитки Олександр. – Чого так довго?

- Побігли, - зірвався з місця Михайло.

Обидва хлопці швидко стрибнули через кущі і помчали по стежині, яка вела до школи.

- Вчора до третьої не спав. Навіть, до четвертої, - задихавшись від бігу, промовив Мишко.

- Я теж, - відповів Саша.

- Чого?

- Та так… А ти чого?

- Мені подарували ноутбук!

- Та ти що? – заздрісно промовив Олександр. – Який?

- Дуже класний. Епл!

- Що?

- Епл. Ну… Це найновіший. Так називається. Епл.

- І що там є?

- Все-все! Є, навіть, така програма, яка може показати будь-яку точку планети. Я навіть будинок свій бачив. І твій теж…

- Як це?

- Через супутник, - гордо відповів Михайло.

- А Інтернет є?

- Звісно! Кажу ж, усе є.

Хлопці підбігли до дверей класу і замовкли, щоб віддихатись.

Михайло постукав у двері і невпевнено зазирнув у клас.

- Мишко, швидше, - махнув рукою Микола. – Клашки немає!