Слава ЗСУ!

Але потім і ця єдина утіха Саші десь зникла. Мабуть, хазяїн віддав її більш дбайливим та відповідальним хазяям. І знову Саша лишився сам.

Був останній день канікул. Мишко мав приїхати на день пізніше, ніж розпочнеться навчання. Тому Сашкові, все одно, було сумно.

Він сидів за своїм столом і гортав книгу, розглядаючи картинки.

- Сашко, швидше! – раптом почулося з кімнати.

Саша вскочив і побіг на мамин голос.

- Це ж, здається, ваша Поліна Стрийчик. Чи ні?

Саша підійшов ближче до телевізора і махнув головою:

- Вона.

- Зараз вона виступатиме, - пояснила мама. – Читатиме вірш.

- Справді? Звідки ти знаєш?

- Тільки-но виступав ведучий і сказав, що зараз читатиме вірші дуже талановита дівчина. Що вперше її побачила країна в Новорічну ніч, в якомусь шоу. А тепер уже запросили сюди.

Саша сів навколішки перед телевізором, і не відривав очей, щоб нічого не пропустити.

- А ще з цим віршем, який вона зараз читатиме, вона перемогла якийсь дитячий конкурс і, навіть, отримала премію у п’ятдесят тисяч гривень.

- Справді? Я їй допомагав, - шепотом промовив Саша.

- На подушку, не сиди на підлозі.

Саша, не відриваючись від екрану, нащупав подушку, яку кинула йому мати, і поклав її під себе.

Поліна вийшла на сцену і взяла в руки мікрофон.

- Вона гарненька, - промовила мама.

- Ага…

- Вірш називається: Мій друг – Янгол.

Брови Саші піднялися від здивування.

- Це… це, - спробував щось промовити він.

- Розбиваю скло і серед ночі,

Пальцями тримаю світло зірки.

І у темряві ім’я його шепочу,

Смак сльози в душі солодко-гіркий.

Я його чекаю щохвилини.

Голос лиш почути, що ще треба?

І пишу листи в лихі години

Надсилаю з написом «На небо»…

- Це ж мій вірш! Це мій! – вскочив Саша. – Мамо, це мій.

- Знаю, він прийде іще до мене,

Запалають крила, наче мрії.

Янгол забере мене на небо.

Я для когось стану зіркою надії.

- Мамо, це мій вірш! Це я його написав.

Мати недовірливо поглянула на Сашка.

- Сашо, дай послухати. Гарний же вірш.

- Мамо, це мій вірш!!! Мамо!!!

З очей у хлопця потекли сльози, і він почав кидатися з одного кінця кімнати в інший. Мати злякано виключила телевізор і спробувала заспокоїти сина, та він нічого не хотів слухати. У нервовому припадку він почав трощити все, що бачив навколо, і все це супроводжувалось пронизливим криком.

Мамі нічого не лишалося, як викликати швидку.

Коли Саша прокинувся, то лежав на лікарняному ліжку. Йому вкололи заспокійливе, і він заснув. Біля нього за столом сиділа лікар у білому халаті і щось писала.

Саша підняв голову.

- Сашо, ти прокинувся? – з милою посмішкою промовила лікар. – Мене звати Наталя Петрівна. Я дитячий лікар-психотерапевт. Будеш дружити зі мною?

Саша нічого не відповів і поклав голову назад на подушку. Жінка сіла поруч з хлопчиком і лагідно поправила йому на голові волосся.

- Я хочу з тобою затоваришувати.

- У мене лише один друг, - грубо відповів Саша, штовхаючи руку лікаря. – Мій Янгол.

- Справжній? – запитала жінка.

- Звичайно, - відповів хлопчик. – Він живе на небі.

Саша уважно подивився на Наталю Петрівну. На її обличчі не було ані скептицизму, ані посмішки.

- А як ти з ним познайомився? – спокійно запитала вона.