Слава ЗСУ!

- Так і є, - посміхнувся Саша.

- Дивись, що у мене є, - простягнула Поліна руку і показала маленький перстень – голубий топаз у білому золоті.

Серце Саші одразу відтаяло. Як же майстерно вона це робила – прив’язувала людей до себе. Саша розумів, що вона - нечесна брехлива крадійка, жорстока по відношенню до інших, горда, але як же було приємно, що вона досі носить той перстень, який Саша їй подарував.

Як не намагався Олександр приховати свої почуття, та його обличчя все ж розтягнулося у посмішці. Він взяв Поліну за руку і наблизив перстень ближче до очей.

- Ти погано бачиш? – запитала Поліна.

- Ага, - махнув головою Сашко.

- Я так і подумала. Мені здається, що це око у тебе бачить гірше.

- Правда, - махнув головою Сашко. - А чого ти так вирішила?

- Не знаю, - промовила Поліна. – Чогось так вирішила.

Поліна підняла долоню і торкнулася до обличчя Сашка біля ока. Саша завмер, просто не знаючи, що робити. Такий ніжний дотик… Такі чудові руки…

- Тут паста. Чорнила, - пояснила Поліна.

Саша швидко почав розтирати щоку.

- Гомельчук наступний, - промовив викладач.

- Удачі тобі, - промовила Поліна, і Саша пішов в аудиторію.

Ввечері подзвонила Янгол, і Саша говорив з нею фактично ні про що. Вона задавала якісь питання, а він намагався ухилитися від них будь-яким чином. Лише б не відповідати. А як же по-іншому? Як же пояснити Янголові, що вже надто швидко пробачив він Поліні її витівки, та й взагалі, як сказати, що знову її любить. А ще вчора, навіть, говорити про неї не хотів. Саша знав, що Янгол має стояти для нього на першому місті. З нею він полетить до зірок. Але коли то буде? І до того ж, Янгол там на небі, а Поліна весь час поруч з ним, дивиться на нього, посміхається йому, торкається до щоки…

Вранці Саша вийшов на вулицю, і там його вже чекав Мишко.

- Ого! Чого це тебе знесло так рано?

- Зараз таке розкажу! – не дослухавши речення Саші, викрикнув Мишко. – Тобі Янгол дзвонив вчора?

- Дзвонив. Що, знову розслідування? Ти ж обіцяв!

- Обіцяв. А о котрій дзвонив?

- Не знаю.

- Згадай.

- Не знаю! – крикнув Саша.

- Я вчора бачив Ларису!

- Де? – зацікавився Саша.

- У себе в під’їзді.

- Та ну…

- Чесно. Точно бачив. Вчора десь о п’ятій з під’їзду виходила.

- Ні. Янгол пізніше дзвонив.

- Ну той що? Вона могла потім назад зайти.

- Що їй робити у тебе в під’їзді?

- Тобі дзвонити, дурню! І через будь-яке вікно дивитися на твій балкон.

Саша скептично стиснув губи.

- Лариса?... Голос не схожий.

- Вона може міняти.

- Та ну.

- Сашо, та облиш ти, нарешті, свої дурні фантазії. Якщо не вона, то хто? Янгол?

Саша нічого не відповів.

- Це вона телефонує тобі. Розумієш?

- А як вона пояснила, що була в твоєму під’їзді?

- Ніяк, – помахав головою Мишко. – Я з нею не говорив.

- Чого?

- Я її з вікна бачив.

Саша засміявся.

- То може, то не вона була!

- Вона. Точно вона. У зеленій куртці.

- Чого ж не покликав її?

- Сашо, не віриш – не вір, - ображено промовив Мишко. – Просто набридло битися головою об стіну, щоб тобі щось довести.

Саша зайшов у клас. Уважно подивився на дівчат. Поліна сиділа, як завжди, в центрі уваги і розповідала про свою відому маму, а дівчата сиділи навколо і голосно сміялися з кожного Поліниного жарту. Насправді, картина не дуже приємна. Та найбільше серед усіх дівчат сміялася саме Лариса. Вона то поправляла їй волосся, то складала ручки у пенал.

Лариса чомусь нагадала Сашкові ту маленьку собачку, з якою він грався взимку, поки Мишко був у Туреччині. Вона тоді бігала, стрибала, облизувала Сашкові руки. А навіщо – мабуть, сама того не знала.