Слава ЗСУ!

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

- Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

- Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, -  кричу, -  попався, -  кричу, -  веп-п-пиррр. Не з таких, -  кричу, -  я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, -  каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, -  кричу, -  не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."

Тут уже пiдходить хазяйка:

- Може б, -  каже, -  ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

- Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:

- Не злiзу, -  кричить, -  доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.

Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це - шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.

Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.

Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть.

- Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, -  почав Кузьма Дем'янович... -  А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, -  що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:

Вивiв мене босую,

Та й питає.

- Чи є мороз, дiвчино,

Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...

Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:

- А в цьому, -  каже, -  болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.

- Ми всi, -  каже Кузьма Дем'янович, -  аж попiдскакували!

- Де?

- Та отут у болотi!

- Та невже? - ми до нього. -  А чи бачив їх тут хто-небудь?

- А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, -  пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!

- Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, -  що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, -  менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, -  так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, -  ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, -  де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, - сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають: