Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Московство

В УРСР — 60 постійних театрів. З них 30 — москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер — кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.

Один з багатьох московських способів нищити українську культуру — виставляти її мужицькою, простацькою. Майже неможливо було одержати дозвіл на видання якоїсь поважної книжки українською мовою, а московське видавництво Сітіна (в Москві) видавало і продавало (до 1917 р.) в Україні десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим «хахлацким наречием» показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі «частушки», підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер. Наприклад, у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського актор С. Новіков (москвин) зробив з Івана Карася придуркуватого п’яницю, блазня, додавши ще й дикі московські лайки, яких немає в тексті. Так Московщина глумиться, примітивізує, спотворює майже всі українські вистави в театрах УРСР[461]. І не лише в театрах. Ось московський балалаєчник Є. Блінов скінчив Київську державну консерваторію — до такого досі не доглупався жодний московський монархічний україножер. У 1945 році театри УРСР поставили 130 старих п’єс і лише 30 «радянських». Московщина затривожилася: «Досі не маємо театральних творів на тему дружби українського і російського народів. Український театр фактично займається буржуазно-націоналістичним просвітянством, ворожим до СРСР, і так виховує глядачів у дусі національної обмеженості і відриву від реального, творчого життя. … Українські драматурги, композитори, критики мусять виховувати в українському народі любов до великого (прикметник «великий» при понятті «московський народ» є обов’язковий в україномовних газетах) російського народу і ненависть до всіх ворогів СРСР, а насамперед, до найлютійших ворогів українського народу — до українських націоналістів-запроданців[462]. Взагалі, слова «Україна», «український» планово вилучаються з ужитку. Катерина ІІ наказувала ще 1790 року малоросійському генерал-губернаторові: «постепенно отучать малороссов от превратного их мнения о своей отменности от русских». Вже нема назви «Українфільм», а є Київська, Одеська кіностудії. Дійде черга і до пісень: не буде українських, а будуть полтавські, галицькі, а потім, логічно, дістануться й до мови: галицької, кубанської, одеської. Потім прийде «Новороссия», а потім і «Юг России». Українці пишуть з УРСР до своїх рідних за кордон листи московською мовою і просять відповідати їм також московською. Вже 4581 тисяча українців (12%) вказали в перепису 1959 року своєю рідною мовою — московську.

Московський монархіст М. Погодін говорив, що треба «просвещать» поляків, добре заплатити їхнім історикам, щоб вони написали незіпсовану польським націоналізмом історію Польщі. Московщині зробити цього не вдалося. А от ми маємо «Історію України», написану українцями. Вона не лише не «зіпсована» українським націоналізмом, а й пересякнена московським шовінізмом[463]. Цього Московщині здається замало. Уряд СРСР 7 листопада 1959 р. наказав зробити обов’язковим вивчення у всіх школах історії московської імперії, а історію окремих «республік» необов’язковим, підручники з неї цензурує педагогічна академія РРФСР.

Ще 1734 року цариця Анна наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити москвинів в Україні з українками. В Московщині уряд женив з московками тих українців, які там служили. Отже, заохочення до змішаних шлюбів є ще один напрямок московщення інших націй. З України планомірно вивозиться молодь, переважно хлопці. Навіть московська «статистика» подає, що українців поза УРСР ніби живе: в Латвії 29 тисяч, в Естонії — 16 тисяч, в Литві — 18 тисяч, в Туркменистані — 21 тисяча, в Киргизстані — 137 тисяч, в Узбекистані — 88 тисяч, у Казахстані — 762 тисячі. Разом — 1071 тисяча. На північному Кавказі живе 3 мільйони, на Донщині та Курщині — 1,5 мільйона. У Східному Донбасі — 0,5 мільйона. Разом — 6 мільйонів, а справді понад 15 мільйонів. А скільки мільйонів українців є ще в Сибіру, московська «статистика» не подає. На всіх тих землях нема жодної школи, де б навчали української мови, а про україномовну школу й згадувати нема що. Не видають там жодної газети, журналу українською мовою, не продають їх там[464].


  [461] «Мистецтво», червень, 1964.

  [462] «Радянське мистецтво», 12 жовтня 1946.

  [463] К. Гуслистий. «Нарис історії України».

  [464] «Літературна Україна», 27 грудня 1963.

Попередня
-= 117 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!