Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Ліберал, професор М. Погодін писав, що єдиним мірилом вартості московської імперської політики мусить бути могутність та неподільність імперії, а не інтереси та потреби населення. Тому-то в Україні все, що виходить поза межі гопака і народної пісні, є шкідливим московській імперії, і тому це треба нищити»[479]. Провідник московських соціалістів Г. Плєханов теж не уникнув україножерства. Його близький приятель пише: «Г. Плєханов був великим патріотом до глибини душі. Він мріяв про велику московську соціалістичну імперію і ставив її понад усе. Сепаратистів люто ненавидів. Був запеклим «единонеделимцем» і асимілятором. Поляків ненавидів за їхній польський патріотизм і вимагав від них, щоб вони були московськими патріотами. Був запеклим україножером. Національно свідомих українців, а надто Т. Шевченка ненавидів значно лютіше, ніж найбільший україножер, монархіст М. Катков, що ніколи не забуде і не простить Т. Шевченкові те, що той писав: «Знаю московську мову, але не хочу нею розмовляти»[480].
Один з найближчих приятелів Леніна писав: «В. І. Ленін був москвином з голови до ніг. Він був уособленням Московщини. Знав її глибоко і відчував її глибоко. Хоч і був довгі роки на еміграції, проте від нього завжди московським духом віяло. Коли він жив у Кракові, то часто їздив до російсько-австрійського кордону «ковтнути якомога більше московського повітря»[481]. Н. Крупська додає: «Ми тут у Кракові обоє дуже тужимо за рідною Московщиною. Володя є великим московським націоналістом. Він не хоче і глянути на картини польських художників, але каталог Третяковської галереї захоплює його годинами. Він зголоднів за московською літературою. Л. Толстого, О. Пушкіна і все з московської літератури, що її ми тут можемо знайти, Володя читає і перечитує десятки разів»[482]. В. Ленін писав: «Чи почуття нашої національної гордості є чуже нам, московським пролетарям? Ясна річ, що не чуже. Ми, московські пролетарі, любимо нашу рідну Московщину, нашу рідну московську мову»[483]. І справді, любив московську мову, протестував проти її засмічення: «Ми спотворюємо московську мову. Ми вживаємо чужі слова зовсім без потреби. Чому кажемо «дефекты», коли можна сказати «недочеты», «недостатки», «пробелы»? Можна простити малописьменній людині, що вона вживає чужі слова, яких навчилася з газет, і добре не розуміє їхнього значення. Але не можна простити цього нашим письменникам. Вже час проголосити війну тим, хто вживає в московській мові чужі слова. Мене чорти хапають, коли я читаю в наших газетах чужі слова»[484]. За таку саму «чистоту украинского языка» Московщина вигубила всіх українських академіків-мовознавців, і відтоді дбати про чистоту української мови — «буржуазный национализм». А от чистота московської мови — це соціалістичний інтернаціоналізм.
В. Ленін, вихваляючи московську літературу, надавав їй вагу світової і не викидав з неї жодного письменника, хоч би й ворожого соціалізмові, як преславного шовініста О. Пушкіна, якого підносив на небесну височінь. Москвини всіх політичних переконань побачили, що Ленін під личиною інтернаціоналістичних гасел фактично відбудовує московську імперію. Тим-то коли він наказав (28 січня 1918 р.) відбудувати московську (перезвану на «красную») армію і закликав царських генералів та офіцерів вступати до неї, то прийшло їх понад 30 тисяч на чолі з генералом А. Брусіловим. За перших 10 років існування червоної армії понад 75% командирів були царські офіцери і генерали, разом зі своїм генштабом[485]. Завдяки їм уряд Леніна зміг відновити обов’язкову військову повинність уже 29 травня 1918 р. і тим відбудувати імперське військо, яке дуже скоро загнало назад до імперії усамостійнені народи. Ті генерали, які не розуміли наміру В. Леніна і воювали його — Колчак, Денікін, Юденич, Врангель та інші пізніше побачили свою помилку і каялися (Денікін назвав свою й інших білих генералів війну з червоною армією трагічним непорозумінням)[486].
У всіх москвинів: монархістів і соціалістів, прогресистів і реакціонерів, аристократів і мужиків слово «Россия» викликає образ величезної імперії, де панує все московське. Зміна назв: цар — диктатор, монархія — республіка, буржуазний — соціалістичний і т. п. не змінила нічого в імперії, крім осіб та термінів. Це і підтверджують московські монархічні емігранти: «Кому з нас, монархістів, могла прийти 1917 р. до голови думка, що інтернаціоналісти, антидержавники, більшовики закладуть основи справді глибоко національної, московської, імперської влади в жовтні 1917 року?»[487]. «Зруйнувавши дворянську імперію, більшовики негайно почали відбудовувати пролетарську, але московську ж імперію. І в цьому вони виявили величезну енергію, послідовність і диявольську винахідливість. Найбезсоромніша демагогія, найпідліше ошуканство, найцинічніша брехня, найкривавіша жорстокість — це було їхніми способами і засобами. Вони залили всю імперію кров’ю, довели її до жахливішого здичавіння, але… московську імперію відбудували. Від Дністра по Тихий океан, від Північного Льодовитого океану до південного Афганістану»[488]. «Від хвилини, коли «радянська» влада врятувала нашу імперію від розвалу, всі обвинувачування проти радянської влади не мають жодної ваги. Вона, спираючись на міжнародну бідноту та на Азію, продовжує — не старим імперіалізмом, а новим мирним шляхом — стару, московську, історичну, традиційну, національно-державницьку політику. Туреччина, Персія, Бухара, Афганістан — це шлях до Індії, заповіданий ще Петром І. Московщина започаткувала в жовтні 1917 року нову, можливо, величнішу за стару, добу своєї історії»[489]. «Саме життя змусило більшовиків відбудувати московську імперію, що була розпалася на окремі держави. Отже, кожний московський патріот без різниці політичних поглядів мусить вдома і в еміграції підтримувати радянську владу, байдуже з яких людей вона складається, чи хто стоїть на чолі її»[490]. «Це трагічне непорозуміння — вважати революцію 1917 р. не національно московською. Тепер радянська влада — і лише вона — зможе зміцнити нашу імперію та її міжнародну повагу. Більшовизм з його інтернаціональними впливами та з усепроникливими зв’язками стає тепер могутнім знаряддям міжнародної політики Московщини. Отже, справді сліпими і глухими є ті наші антибільшовики, які хочуть позбавити нашу батьківщину того знаряддя»[491]. «Минули ті часи, коли московські комуністи служили ІІІ Інтернаціоналові. Тепер ІІІ Інтернаціонал став знаряддям — і дуже сильним — Московщини в боротьбі за московські національні інтереси. Іронією долі або може безстороннім і непомильним присудом історії московські національно-державні потреби може захищати тепер не Москва — ІІІ Рим, але Москва — ІІІ Інтернаціонал. Тепер навіть політичні сліпці вже бачать, що «советы» є найвідповідніша форма державного ладу нашої імперії»[492]. Московські емігранти-монархісти визнали, що «Майбутнє нашої імперії є не в розваленій Москві — ІІІ Римі, але в Москві — ІІІ Інтернаціоналі. Більшовизм — це справжня основа майбутньої московської великодержавної і наскрізь національної влади. Те, що тепер радянська влада ніби визнає принцип самовизначення народів СРСР, є лише вимушена обставинами, порожня, не зобов’язуюча їх балаканина. Наших же, московських емігрантів, національно-державницьким обов’язком є визнавати і підтримувати тут за кордоном всіма доступними нам способами радянську владу»[493]. «Містика держави є правдива і глибока. Чи ж не вона розкрилася і розкривається в усьому, що робиться в теперішній московській імперії? Чи ж не робиться з Москви столиця світового ІІІ Інтернаціоналу, а з московського мужика — пана долі світової культури?»[494].
[479] «Московский Еженедельник», 1908. – Ч. 26.
[480] Л. Тихомиров. «Воспоминания».
[481] Г. Зіновьєв. «В. І. Ленін».
[482] Н. Крупська. «Воспоминания».
[483] В. Ленін. «О национальной гордости великороссов».
[484] В. Ленін. «О чистоте русского языка».
[486] А. Денікін. «Воспоминания».
[487] С. Лук’янов, у збірнику «Смена Вех», 1922, Прага.
[489] А. Бобріщев-Пушкін, там же.
