Слава ЗСУ!

— Не влучив? — обурився крамар. — Гляньте-но! Не бачите? І ось, і он там! І ще далі! Це, по-вашому, не влучив?

— Справді, крові багато, — зачудовано мовив Картіс. — Але хіба олень побіг не туди, куди подалися собаки?

— Туди, — озвався Гарпер. — Поміж тими двома кипарисами.

— То, виходить, тут є ще чиясь кров, — сказав Картіс. — І веде вона до річки.

— А хіба слідів не можна пізнати?

— Ні… хоч… тут пройшов мисливець, ось відбиток людської ноги, — мовив Картіс і нахилився до землі.

— А он іще один… мисливців, певне, було двоє, і вони ступали по обидва боки кривавого сліду, щоб не затоптати його.

— Диво та й годі, — пробурмотів Робертс. — Грунт тут м'який, а я не бачу ніяких слідів там, де покапала кров.

— А що ж тут дивного, — усміхнувся Гарпер. — То був не звір, що тікав від них, а вже забита здобич. Хіба не бачите, які глибокі сліди? Вони несли здобич до річки, і я не здивуюся, коли сьогодні ввечері Баренс пригостить нас шматком дичини — бо то, певне, був він.

— Баренс носить тільки мокасини, — похитав головою Картіс. — А тут один був у чоботях, а другий у черевиках, таких, як недавно купив собі у Літл-Року Браун. Але, може, вони теж доправляли свою здобич до Баренсової хати?

— Та ходімо, цур їм, тим слідам! — гукнув Робертс. — Он сонце сідає, а нам справді треба швидше вибратися з цього клятого очерету.

— Але ж дивіться, як чудно собака поводиться, — мовив Гарпер. — Попі, і тобі не соромно? Виєш, як скажений!

Та Попі цього разу й справді не зважав на свого господаря. Він збуджено обнюхував криваві плями і знову починав так жалібно вити, що собаки, які вернулися з марної гонитви за оленем, теж позадирали морди й заходилися йому вторувати.

Робертс нараз зупинився й пильно глянув на собаку.

— Тут щось не те! Попі розумний пес і не стане марно зчиняти такий гвалт. З тими слідами не все гаразд. То не звіряча кров, а людська!

— Отуди к бісу! — мовив Картіс і злякано обвів поглядом своїх супутників.

— Ходімо по сліду аж до річки, — вів далі Робертс. — Там усе з'ясується. Якби вони несли дичину, то йшли б один за одним, а не ступали по боках.

— Мені аж мороз іде поза шкірою, коли я бачу кров, — сказав, здригаючись, крамар і відвернувся.

— Це тому, що ви недавно в Арканзасі, — озвався Картіс. — Поживіть тут десять років, як я, то до всього звикнете. А ось і річка. Зараз, мабуть, знайдемо те, що нам треба.

— Ось тут вони поклали свою ношу, — сказав Робертс, показуючи на втоптану місцину.

— Чи то був олень, чи людина, а звідси вони його мали вкинути у воду.

Картіс став навколішки і пильно додивлявся до кожного знаку на м'якій землі. Враз він зірвався на рівні ноги й крикнув:

— То була людина! О… он на піску лишився відбиток гудзя… його можна добре розгледіти… отам., біля тієї кривавої смуги… перед жовтим листком…

— Справді, — мовив Робертс, уважно оглядаючи місцину. — То була людина… Ось тут лежала її рука, гляньте, як чітко відбився ніготь. Сталося вбивство, сумніватись більше не доводиться. Завтра нам треба вернутися сюди і обстежити все докладніше. Сьогодні вже надто пізно. Коли ми залишимось в очереті бодай хвилин на десять, то муситимемо й ночувати тут, бо в темряві годі вибратися з такої гущавини. Але вранці, як розвидниться, може й довідаємось, хто була жертва або хто вбивця. А тепер гайда, мені аж моторошно на цьому місці.

Всі були й самі раді якнайшвидше піти звідти. Вони мовчки заходилися прокладати ножами стежку в очереті і, як почало смеркати, вже добулися до своїх коней. До броду через річку, де на другому березі стояла невеличка Баренсова хатина, мисливці приїхали не дуже ще й пізно.

БАРЕНС І ГАРПЕР

Старий стояв у дверях, певне, чекаючи мисливців, і дивився в той бік, звідки вони мали над'їхати. Біля нього сидів Асоваум і натягав свої мокасини, що їх він був скинув і прив'язав разом з рушницею на ведмедеві, коли правився водою.

— Агов! — гукнув Робертс. — Тут брід не глибокий?

— Ні! — почулося від хатини. — По коліна!

Мисливці задовольнились відповіддю й погнали коней у річку. Однак Картіс, що їхав перший, через той жарт мало не вскочив у біду. Він зразу шурхнув у воду й далі вже мусив плисти разом з конем до берега.

— А трясця вашій матері! — вилаявся Картіс, коли знову став на тверду землю. — То це називається по коліна?

— Авжеж, — відповів Баренс, хитро посміхаючись. — Хіба ви не бачите он того колінкуватого кипариса посеред річки? йому вода навіть не досягає до нижнього гілля. Щоправда, від дна до гілля добрих сім футів.