Слава ЗСУ!

ЕПІЛОГ

Планета Кьюїг. Через декілька років.

Це був звичайний, нічим особливо не примітний будинок, що стояв на краю селища міського типу.
Довкола, куди не глянь, тягнувся знаменитий кьюїганський степ, і тільки приміщення бази РТО [8 РТО – Роботехнічне озброєння.]
, накриті струмуючим маревом маскувального поля, здавалися чужорідним вкрапленням у сонний пасторальний пейзаж.
Сім годин ранку.
На другому поверсі відкрилися двері спальні. Ольга минула коридор, заглянула в дитячу, хвильку постояла, слухаючи рівне дихання сина, потім тихо причинила двері і вже прямуючи у ванну кімнату подумки промовила, змусивши моргнути вогник індикації на прикритому заглушкою імпланті:
– Наталі, у нас з Андрієм сьогодні збігаються чергування. Доглянеш за Сергійком?
– Звичайно. Розігріти сніданок?
– Так, будь ласка. Обідати ми будемо на базі.
– Добре, не турбуйся. Я вчасно погодую Сергія.
– Наталі, він ще маленький. – Ольга прискіпливо поглянула на себе у дзеркало. – Чому ти завжди звертаєшся до нього, як до дорослого?
– Він чоловік.
– Дитина.
– Добре. Я розумію різницю...
– Я не сумніваюся.
У коридорі пролунали кроки.
– Ну ось, Андрій уже прокинувся…
– Сніданок на столі.
– Спасибі, мила.
…
Батьки пішли.
Двері дитячої прочинилися, і звідти з’явилася розкуйовджена голова Земцова-молодшого.
– Мамо?
Секунда тиші.
У свідомості хлопчика пролунав голос:
– Батьки пішли на роботу. Ми сьогодні з тобою господарюємо вдвох. Бігом умиватися.
Сергій звик до цього голосу з самого народження. Принаймні всі перші усвідомлені спогади зберігали не тільки образи тата і мами – в них незримо була присутня Наталі.
– Ти пограєш зі мною?
– Після сніданку, любий.
– Я знаю, тато забув закрити свій кабінет. – Хлопчик підстрибом попрямував до ванної кімнати. – Не замикай його, гаразд?
– Нам дістанеться.
Сергійко зупинився і хитро посміхнувся:
– Вперше чи що? – Підморгнув він прихованому під стелею мініатюрному відеодатчику.
...
Після сніданку він прокрався в батьківський кабінет і сів у глибоке крісло перед комп'ютерним терміналом.
Віртуальний шолом був йому завеликий.
– Сергію, обережніше.
– Та знаю я. Контакт ненадійний.
Секунда тиші.
Вау…
Перед мисленим поглядом хлопчика проступили контрастні контури рубки «Хопліта»
– Наталі?
– Все гаразд, пілоте. Йде тестування. Запуск основних систем через тридцять секунд.
У віртуальній реальності вік втрачає значення.
Крісло пілот-ложемента виявилося підігнаним якраз по фігурі.
Всі враження були справжніми.
– Тест сервоприводів завершений. Заправні ферми відійшли.
– Наталі... Ти не розповіси батькові? Я ж знаю, ти можеш відімкнути відеодатчики. Ну будь ласка...
– Я подумаю. Тільки дай мені відповідь на одне запитання – ти дійсно мрієш стати пілотом серв-машини?
– Так! Як тато!..
– Тобі доведеться багато чому вчитися.
– Я знаю. Я поступлю в академію, ось побачиш.
– Добре, я вимкну датчики, Сергію, але давай домовимося, – коли ти закінчиш академію, то приїдеш за мною. Обіцяєш?
– За тобою?! – Щиро здивувався хлопчик.
– Так.
– А батьки тебе відпустять?
– Відпустять. – У голосі Наталі нез'ясовним чином змішувалися у цей момент різні інтонації. – З тобою – відпустять, – впевнено додала вона через декілька секунд, і відразу ж сказала, вже абсолютно іншим тоном:
– Всі системи в нормі. Можемо вирушати.
Наталі промовляла ці слова не вперше.
Вона дізналася дуже багато за минулі роки.
Менше всього домашній кіберсистемі кортіло повертатися туди – в крижане пекло війни.
Тоді чому вона дозволяла Сергієві сідати в батьківське крісло, надіваючи великий, не по розміру шолом?
Напевно тому, що навчилася любити.
Любити Андрія і Ольгу, їхнього сина, любити простори кьюїганських степів...
Так, війна закінчилася, але в Освоєній Галактиці все ще залишалося багато зла.
Вона не хотіла, щоб одного дня над цим будинком, над квітучим степом з'явився привид минулої війни.
Але хто, окрім нас самих, захистить власне кохання?

Адреса автора в Інтернеті: www.Livadnyy.ru