Слава ЗСУ!

Остап Вишня

«ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ»

I На межі розлого-кучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір'ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі саду-винограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — один-два рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові, — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиця...

Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою одна-однісінька овечка, та п по тому.

Не густо було там і курей...

Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він,

той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати,

а так серед околишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.

«Де живете?» — «На Злиднях!»

«Куди йдете?» — «На Злидні».

Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої катері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.

І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:

— Дзелень-дзелень-д зелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!

І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.

Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:

— Да спасеть вас пресвятая богородпця! А потім приспівував:

— То-о-обі, го-о-спо-о-о-ди!

Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.

II

Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.

Як їхав хтось через хутір, щоб навпростець швидше вискочити на шлях, — дивувався, що на вулиці проти кожного двору у куряві бавилися цілі купи дітей, або голих, або в довгих аж до п'яти сорочечках. Бавилися вони в бакшу, з глини ліпили церкву, пасочки — це меншенькі, і більшенькі грали в цурки, в покотьола, у піжмурки, у наввипередки...

І де ті діти бралися!

Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки, та ще, може, інколи жовто-сивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів, — а дітей тих, дітей, як макового цвіту.

Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили, — було кому господеві милосердному молитися, — господь і посилав дітей.

І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося:

1 білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і «вогником» на підборідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих...

А як бузина, було, вистигне — тоді всі чорно-синії Від волосся до п'ят, — і спереду, і ззаду! — чорно-сині. Особливо біля пупа й на мордашках!

Та бистрі які!

Як їде хтось через хутір, — усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:

— Дядьку! Дайте закурить! А меншенькі:

— Киньте, дядьку, копійку!

Від сердитих подорожніх старшим батога за «покурить» перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине... Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!

А як пан, було, проскакує фаетоном через хутір, тоді обов'язково всі хором:

— Пани заспані! Пани заспані!

Тільки всі вони, з того хутора діти, ніяк не могли вимовити «пи» в слові «заспані», а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — «ри».

Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.

III

В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.

Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі, — добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором...