Слава ЗСУ!

Аспірин озирнувся.

— Не відчиняй! — Дівчинка стояла у дверях кухні, притискаючи до грудей ведмедя, і дивилася на Аспірина знизу вгору. Вона не боялася ні темного підворіття, ні хуліганистої шпани, ні Віскаса з його погрозами, ні тим паче Аспірина. Зараз у її блакитних очах був страх.

— Я заберу у вас Олену, — сказали з-поза дверей. — Вона геть відбилася від рук, пробачте.

— Не відчиняй… — Дівчинка згорбилася в дверях. — Це він. Він мене знайшов.

От і все, подумав Аспірин із понурим полегшенням. Хто б не був цей прибулець, що б не пов’язувало його з дівчиськом, пригода, здається, добігає кінця, і завтра я повірю, що ніякої Олени тут не було.

Він відсунув засув.

— Олексію, — сказала дівчинка глухо. — Не тільки заради мене… Не відчиняй, будь ласка. Він не увійде, доки ти сам його не впустиш.

Аспірин клацнув верхнім замком. Він боявся, що дівчинка повисне на ньому, буде ридати і клянчити, але вона стояла, як приклеєна, у дверях кухні, і тільки нижче й нижче згиналася, ніби в неї болів живіт.

Може, це пастка, непевно подумав Аспірин. Може, вони змовилися? Може, вони тільки й чекають, щоб я відчинив двері?

— Хто ви такий? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав владно.

— Вам паспорт показати? — за дверима почувся смішок.

— Покажіть, — запропонував Аспірин. — Я хочу знати, хто ви такий, ким ви будете цій дівчинці і чому ви не наглядаєте як слід за дитиною… ви її батько?

— Олексію Ігоровичу, вас це справді хвилює?

Аспірин знову глянув у вічко. Прибулець осміхнувся.

— Не відчиняй, — прошепотіла Олена, сповзаючи вниз по одвірку. — Будь ласка…

Вона виглядала зле. Ніс і губи в засохлій крові, обличчя бліде, в очах паніка, під очима кола. Навряд чи так можна прикидатися.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав Аспірин. — Утім, не важливо… Дівчинка не хоче з вами йти. Я телефоную в міліцію.

— І що ви як папуга, — стомлено сказали з-поза дверей. — Сподівалися б, що допоможе, п’ять разів би вже подзвонили.

Він мав рацію. Аспірину стало соромно.

Я господар у своїй квартирі, сказав він собі і розправив плечі. Якого дідька я маю чогось боятися, соромитися, тремтіти, як пенсіонерка? Я чоловік, я маю право наполягати на своєму. Навколо сусіди, внизу консьєржка…

— Чого ти тремтиш? — грубо запитав він дівчинку. — Не хочеш із ним іти — то й не підеш. Але поясни мені нарешті, хто він такий!

Дівчинка слабко захитала головою.

— Так і будемо крізь двері розмовляти? — запитали зовні.

Аспірин стиснув зуби і клацнув нижнім замком. Відчинив двері — ривком, демонструючи, що нічого не боїться.

Прибулець і далі стояв посеред коридору. Він був високий, вищий від Аспірина, у сірому светрі грубої ручної в’язки і камуфляжних штанах. За секунду, коли гість переступав через поріг, Аспірин побачив, що той без взуття. На кахельній підлозі передпокою відбилися один за одним мокрі сліди вузьких босих ступнів.

— Мир цьому дому, — завважив прибулець, оглядаючись і ніби не помічаючи ні господаря, ні дівчинки, що сидить на підлозі.

На підтвердження його слів за вікном блиснуло й гримнуло значно дужче, ніж досі. Аспірин мимоволі здригнувся.

Прибулець повернув голову, нарешті подивившись на господаря. Чекіст, подумав Аспірин. Або дуже крутий пахан. У незваного гостя були блакитні з прозеленню очі, холодні, байдужі й одночасно чіпкі; Аспірину невідь чому спало на гадку слово «кишкодер». А от не віддам йому дівчинку, подумав він, і живіт його сам собою втягнувся. Краще підкину ментам, краще викину на вокзалі… Йому не віддам; вирішивши так, Аспірин раптом збагнув, що лайно, у якому він борсався останню добу, піднялося над ватерлінією й от-от хлине через ілюмінатори.

Тим часом гість перевів погляд на дівчинку. Олена сиділа на підлозі, і її осклянілі очі були дуже схожими на очі прибульця. А вони родичі, подумав Аспірин. Господи, пронеси…

У цю мить Олена раптом заговорила. Дивлячись просто в лице босому незнайомцю, вона говорила жорстко, люто, з погрозою. Аспірин не розумів ані слова, мало того, він міг заприсягнутися, що ніколи в житті не чув цієї мови.

Прибулець слухав. Його светр був геть сухий, камуфляжні штани вологі по коліна, а ступні чисті й мокрі. Так наче гість під’їхав на машині аж до під’їзду, опустивши при цьому ноги в тазик із водою.

Дівчинка говорила все голосніше. Коли вона перейшла на крик, прибулець різко обірвав її тією ж мовою; дівчинка перевела подих і знову заговорила, цього разу тихо, придушено, крізь зуби.

Не цигани, подумав Аспірин. Не араби… Середня Азія? Нісенітниця… Що за мова? Хто вони? Що вони роблять у моїй квартирі?