Слава ЗСУ!

Притискаючи до грудей Мишка, Олена пішла до себе у вітальню. Відкрила піаніно. Аспірин прислухався, і недарма: пролунала нова музична фраза, вона теж містила прихований зміст, Аспірин почув це, але не міг зрозуміти.

— Ти… говориш? — Він зупинився на порозі кімнати.

Вона відірвала погляд від клавіатури.

— А ти розумієш?

— Ні, — після довгої паузи признався Аспірин.

Олена закрила піаніно.

— А ти й не можеш розуміти.

— Куди вже мені, — погодився Аспірин. — Послухай…

Вони не розмовляли багато тижнів. Не вважати ж розмовами чергування службових слів: піди-принеси-добрий ранок.

Аспірин запнувся. Олена дивилася вниз, і це було добре: якби вона кинула зараз свій звичний презирливий погляд — він пішов би, ні про що більше не питаючи.

— Аз ким ти говориш, якщо я все одно не можу зрозуміти?

Вона помовчала.

— Сама з собою, — призналася нарешті. — Знаєш… мені просто треба було йти, ніби я їх не бачу. Треба було йти…

Аспірин перевів погляд на Мишка.

— Ну чого ти дивишся на нього, як на різника? — Тепер в очах Олени була колишня злість. — Він не вбивця… якщо його не змусити.

— Добре, — сказав він примирливо. — Я просто не можу збагнути, як ти з таким захисником можеш їх, дрібну худобину, боятися.

— Ти нічого не можеш збагнути, — сказала вона гірко. — Один із них, якщо хочеш знати… може бути моїм братом. Будь-хто. Може, він себе не пам’ятає. Може, він збожеволів від усього цього… світу, став його частиною… навіть найгіршою частиною… Я постійно про це думаю, думаю… Він потонув у ненависті, як у лайні, сам став шматком ненависті… і страху. Він ось так… перетворився на таке… а ці кляті пальці не хочуть слухатися!

І вона щосили вдарила правою рукою по пальцях лівої. Замахнулася ще раз, але Аспірин схопив її за руки:

— Тихо! Істеричка…

Вона зашарпалася. Аспірин був дужчий. Вона піддалася, зітхнула, несильно відштовхнула його:

— Усе… Відпусти.

Він випустив її руки. Вона пішла в протилежний кінець кімнати, всілася на диван поруч із Мишком. Аспірин по всьому злякався: а що, якби ця тварюка сприйняла його вчинок як агресію?

— Нічого не буває одразу, — сказав він, відступаючи до дверей. — Не можна вивчитися грати за один день. Навіть на тріскачці.

— Мені треба займатися, — сказала Олена глухо. Аспірин пригадав, що і йому час у «Куклабак».

Коли він повернувся — о пів на третю ночі, — Олена все ще грала. Неголосно. Щипком.

— Олексію, — сказав консьєрж Вася, — можна тебе на хвилину?

Аспірин підійшов до скляного віконечка, обрамленого оголошеннями, зіперся на дощечку-підвіконня:

— Що?

Консьєрж Вася був не в гуморі.

— Дочка твоя… таке мені сьогодні видала… Я до неї по-доброму: що там у школі в тебе? Якщо перша зміна, чого зранку швендяєш? А якщо друга — так ти увечері зі скрипкою ходиш… Батько, мовляв, знає, що ти прогулюєш? А вона мені… от їй-богу, якби моя онучка комусь так виповіла, зняв би ременя і так всипав.

— Матом, чи що? — запитав здивований Аспірин.

Вася насупився:

— Якби матом… А так — слова такі… гірше, ніж матом, їй-богу. І дивиться… ніби я бруд! Гірше, ніж бруд!

— Розберуся, — пообіцяв Аспірин.

Олени не було вдома. У холодильнику він знайшов тушковану курятину, взяв собі порцію, розігрів у мікрохвилівці. Цікаво, а консьєрж Вася гіпотетично може бути Олениним братом? Пропащим, умовно кажучи, ангелом, який не пам’ятає себе?

«Дивиться, ніби я гірше, ніж бруд». Аспірин прекрасно знав, який цей Оленин погляд. Не раз випробував на собі.

Він дожовував останній шматок м’яса, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Доброго дня, — незнайомий жіночий голос. — Можна Олексія Ігоровича?

— Так. Це я.

— Здрастуйте. Я Оленина вчителька з музичної школи, Світлана Миколаївна мене звуть. Я хотіла б із вами поговорити. Краще при зустрічі, але якщо ви зайняті…

— Я дуже зайнятий.

— Тоді можна по телефону, — погодилася трубка. — Я педагог із п’ятнадцятирічним стажем, і жодного разу — жодного разу! — у мене не було таких учнів, як ваша дочка. Вона пізно почала, звичайно, пізненько. Але вона дуже талановита. А що найголовніше — вона одержима музикою. У неї безсумнівно велике майбутнє, дуже велике…

— Чим я можу вам допомогти? — грубувато обірвав Аспірин.

Трубка не зніяковіла:

— Я от що хочу сказати. Вам, звичайно, будуть робити різні пропозиції.

— Тобто?

— У десятирічку, звісно. Можливо, вам будуть обіцяти різне… щоб ви змінили педагога. Вирішувати, звісно, вам, але я б порадила не поспішати. У мене четверо випускників блискуче закінчили училище. .. Одна дівчинка вступає до консерваторії… А в десятирічці дуже часто калічать дітей, морально ламають їх, розумієте, мені б не хотілося, щоб такий дар, як в Олени… Щоб він задовольняв чиїсь амбіції…