Слава ЗСУ!

— Он воно що, — сказала Олена, і Аспірин знову не збагнув, яка інтонація прослизнула в її голосі.

— Слухай, — почав він. — Цей… хто дав тобі струни. Він тебе захистить, коли що?

— Коли що?

— Ну… вороги нападуть.

— Якщо нападуть вороги, мене захистить Мишко, — спокійно, як дитині, пояснила Олена.

* * *

— І як, любі мої, як нам не пощастило з погодою! Але з іншого боку, жовтень — це аж ніяк не травень, ні! Жовтень уже настав, уже гай струшує… буквально все струшує. Я сьогодні бачив гай, що взагалі все струсив, геть усе. І хочеться тепла, звичайного людського тепла, і ось м’яке й тепле «Лапа-Радіо» пропонує вам суперкомфортну, суперосінню музику!

У п’ятницю він відпрацював у клубі без жодного задоволення, без куражу — витягнув сет, як витягають тачку з розкислої глини. У суботу був ранковий етер; час тягнувся, середньовічний курний час. Солодкавим льодяником тягнулася пісенька в етері. Назавжди відбивала в когось, молодого й дурного, спроможність розрізняти півтони й відтінки. Ну і нехай.

Післязавтра йому дадуть візу. Не можуть не дати.

І післязавтра — на крайній випадок, у вівторок — він полетить звідси. Надовго. Може, й назавжди. Кляте дівчисько зі своїм ведмедем усе-таки зламало йому життя.

Він пригадав, як вона грала, й пропустив свій вступ. Пісня давно закінчилася, режисерка матірно лаялася за звуконепроникним склом, а Аспірин дивився перед себе осклянілими очима і намагався збагнути: де він? Що з ним відбувається?

— Дорогі мої… сьогодні субота. «Лапа-Радіо» з вами. Нас чекає півгодини улюбленої народної гри в есемески. Перший із вас, хто надішле повідомлення на телефон… зачекайте-зачекайте, рано хапатися за телефони… ви ще не знаєте, що саме ми хочемо від вас почути. А ви маєте всього лише розкинути мізками й відповісти на запитання: що в акули всередині? Думаємо, надсилаємо повідомлення, переможець отримає… а, я забув, що отримає переможець. Зачекайте… два квитки в кінотеатр «Акула». Ось так. А доки ви відгадуєте загадку — «Плакала береза»!

Він приїхав додому перевтомлений і сердитий. І, ясна річ, не звернув уваги на дивну блідість і зібраність Олени.

По обіді хмари розійшлися, і захід сонця виявився доволі приємним. Коли останні промені заглянули в кухню, Олена взяла скрипку й пішла, на прощання сказавши Аспірину:

— Я скоро.

У суботу в неї не було занять.

Він побачив із вікна, як вона йде подвір’ям — підкреслено рішуче, пружно, ніби долаючи затаєний страх. І, сам не знаючи навіщо, гарячково кинувся вдягатись.

* * *

Він наздогнав її на перехресті біля метро. Олена йшла, не обертаючись, і його не бачила.

Вона спустилася в метро, і Аспірин за нею. Ситуація була безглуздою, і він не знав, що казати, якщо Олена його завважить, — але вона і гранати, певно, не завважила б, навіть якби та вибухнула під самим її носом.

Аспірин давно вже не їздив у метро. Він забув, як тут задушливо, які похмурі й жорсткі обличчя в цих людей — його щоденних слухачів. І хто ще насмілиться дорікнути йому, Аспірину, що він, тупий базіка, робить їхнє життя трішечки різноманітнішим, ледь-ледь яскравішим?

Олена стояла, притулившись до дверей спиною, хоча на склі ясно було написано «Не притулятися». У дитинстві Аспірин, убиваючи час у вагоні, полюбляв складати нове слово з цих білих літер, виходило і «теля», і «тир», і «турист», і багато чого виходило, усього й не пригадаєш.

Олена не шукала розваг. Стояла, набурмосившись, притискаючи до грудей футляр зі скрипкою. Аспірин тепер тільки зміркував: а Мишка ж немає! Уперше за багато днів Олена вийшла з дому без плюшевого друга й охоронця!

Він оглянувся. Всі обличчя у вагоні видалися йому підозрілими й недобрими.

Куди вона їде?

Міг Віскас призначити їй зустріч, виманити на побачення — без Мишка? Міг. Що завгодно міг. Доки Аспірин пасталакав ув етері…

Від спеки й духоти він швидко втомився і спітнів. Ще не пізно було підійти до Олени, зізнатися в шпигунстві й витягнути з неї правду. Якщо вдасться, звісно. Не пустити, залякати, силоміць потягнути додому…

А може, все-таки простежити й з’ясувати, хто й куди її намагається виманити?

На наступній зупинці вагон заповнився людьми майже ущерть. Аспірину довелося стояти на пальчиках, щоб не випустити Олену з поля зору. Вона й далі стояла, зіщулившись, дивлячись перед себе — нервувала. Їй теж було не по собі. Двері вагона знову відчинилися, завертівся людський вир, і Аспірин ледь не проґавив її.

Олена рвучко кинулася до виходу. Аспірин — за нею. Роздратовано, по-бабськи лайнулася дівиця на шпильках. Аспірин притримав двері, що вже з’їжджалися, й вистрибнув на перон — Олену відносило в юрбі.