Слава ЗСУ!

Олена знову торкнулася рукою маківки. Від болю стиснула губи.

— Я тобі все розповіла, Олексію. Все чесно. Просто ти не все розумієш. Мій брат… він, може, тут старенький уже, і не взявся він нізвідки, а прожив життя й пам’ятає. І діти в нього, онуки, дружина — все пам’ятають. Він пам’ятає ще війну… як у підвалі ховалися від бомб… усе пам’ятає, крім того, хто він насправді і навіщо потрапив у цей світ. Не допоможуть твої газетні хроніки.

Невже це правда, подумав Аспірин. Невже я сиджу на власній кухні й ось так, запросто, розмовляю з Оленою про цей світ, про той світ, про переходи туди-сюди й часові парадокси, які при цьому виникають?

— Я сходжу по анальгін, — сказав він приречено.

— Він пригадає себе, коли почує пісню, — сказала Олена, думаючи про своє.

— Почує? А якщо його не буде поруч? Якщо він за тисячі кілометрів?

— Він тут. — Олена перестала посміхатися. — Я пішла тією ж дорогою. Він неодмінно тут, поруч.

— Ти гадаєш, у тому переході все місто тусується? А якби й так… Тобі з ранку до ночі доведеться грати цю пісню, щоб він почув!

— Ні. Якщо я зіграю — один раз, але тільки без помилок — він з’явиться, де б не був.

Аспірин умився з кухонного крана. Раптом завмер, вражений.

— А скільки триває ця пісня? Якщо її грати від початку до кінця?

Олена мовчала.

— Скільки? — запитав Аспірин і сам себе не почув.

— Сто сімдесят три хвилини, якщо в швидкому темпі, — понуро сказала Олена. — Я ж кажу, Олексію, мені ще вчитися і вчитися, а ти… «Скільки можна пиляти свою скрипку…»

— Вибач, — пробурмотів Аспірин.

* * *

— Доброго вечора, — сказала сусідка Ірина. Очевидно, вона щойно прийшла з вулиці: на ній був теплий спортивний костюм і тапочки. У кутку в передпокої стояли брудні мокрі кросівки.

— Пробачте, — почав Аспірин. — Це вже стало доброю традицією… вірніше, поганою традицією, але Олені потрібен анальгін, а в мене знову немає.

Ірина зітхнула. Хотіла сказати, певно, як це безвідповідально: виховувати дитину й не мати в аптечці елементарних ліків. Не сказала, спасибі їй, просто пройшла на кухню і за хвилину повернулася з аптечною упаковкою.

— Спасибі, — сердечно подякував Аспірин. — Я поверну, слово честі. І в себе заведу. Просто так сталося зненацька…

— А що з Оленою?

— Голову розбили.

— Як?!

Аспірин зам’явся.

— Ну, знаєте… діти, буває. Ми вже були в лікаря, струсу немає, так що…

— Олена дуже своєрідна дитина, — пробурмотіла Ірина.

— Ви теж завважили?

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі.

— А як ви? — ніяково запитав Аспірин. — Як… життя?

— Так собі. Звичайно. Працюю.

— Бігаєте? — Аспірин кивнув на кросівки.

— Так, — відсторонено сказала Ірина. — Треба, знаєте, бути у формі. Бігаю. А ви йдіть до Олени, треба ж дати їй ліки.

— Йду. — Аспірин відступив за двері. — Дякую. Ви, це… телефонуйте, коли що…

— Коли що? — перепитала вона глумливо.

— Просто так, — повторив Аспірин. — Телефонуйте.

* * *

Олена змотувала струни. Дві вже лежали в пакетику, третя звивалася в Олениних пальцях. Четверта, на оголеній скрипці, чекала своєї черги.

— Ось. — Він простягнув таблетку і склянку води.

Олена випила.

— Як вона там? — запитала, згортаючи струну.

— Ірина? Бігає.

— Це погано.

— Це добре, — непевно заперечив Аспірин. — Здоров’я, форма…

— О десятій годині вечора? У темноті, в дощ?

— А ти звідки знаєш, що в темноті і в дощ? — Аспірин більше не мав сил дивуватися.

— Я бачила вчора. — Олена повернула кілочок, вивільняючи останню, четверту, струну. — І позавчора. Вона бігає по вечорах навколо будинку.

— Може, в інший час їй ніколи…

— Ні. Просто їй особливо зле по вечорах, — відрізала Олена.

У понеділок йому дали візу.

Він сунув паспорт у нагрудну кишеню і вийшов на вулицю, де падав із неба вже не дощ, а перший біленький мокрий сніг. Далі все було просто — встигнути на рейс. Чи принаймні взяти квиток на завтра.

По дорозі додому він напружено роздумував: просити Ірину доглядати за Оленою? Чи не просити? Зрозуміло, сусідка зажадає пояснень: як він, батько, може залишати одинадцятирічну дочку саму?!

Ні, мабуть, краще не зв’язуватися. Коли що — Олена сама зателефонує їй і попросить про допомогу. Ірина не відмовить.

Від цієї думки йому полегшало: до певної міри Ірина для Олени навіть надійніша, ніж він, Аспірин. Його вічно не буває вдома, він зовсім не розуміється на дівочому одязі, звичках, у нього навіть елементарних ліків у домі немає. Він залишить їй грошей, вона дівчинка хазяйновита…