Слава ЗСУ!

— Якщо постаратися, — сказав Аспірин, неприємно вражений, — то й за день витратити можна. Хіба ні?

— А рахунки сплачувати? — Олена склала купюри купкою. — За квартиру щомісяця, за телефон, за світло… Я можу, звичайно, свічок купити, але холодильник — він же все одно енергію споживає?

— Яка ти практична, — пробурмотів Аспірин. — І звідки це в тебе тільки береться? Якщо ти прийшла з іншого світу, ти маєш літати в хмарах!

Олена посміхнулася. Аспірин чудово знав цю її посмішку — жовчну, дорослу, неприємну.

— У мене немає більше готівки, — сказав він, стримавшись. — Я тобі потім… вишлю.

— А одержувати я буду в банку за свідоцтвом про народження, так?

— То не плати за квартиру! — вибухнув Аспірин. — Нехай відключають телефон — навіщо тобі?

* * *

Був вечір, восьма з копійками. Гуділа водопровідна труба в сусідів. Довкола будинку бігала, насунувши на лице мокрий капюшон, Ірина — інколи вона заходила відпочити, а тоді знову поверталася і тюпала далі, Аспірина вражала її витривалість — він упав би знесилено вже після п’ятого кола.

На дні маленької валізи лежали непочаті, скріплені етикеткою шкарпетки. Аспірин блукав по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, не знаходив потрібного, а знайшовши, одразу знову губив. Олена грала гами: п’яту годину поспіль, жорстко, м’яко, вкрадливо, люто. Страшна сила, що жила в цій кволій на вигляд дівчинці, лякала Аспірина — і все більше заворожувала.

Задзвонив телефон. Аспірин здригнувся.

— Олено! Візьми! Скажи, що мене нема, я у відрядженні!

Гама обірвалася.

— Алло. Добрий вечір. Ні, його немає, він у відрядженні. Не знаю. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— Хто це був? — запитав Аспірин, переводячи подих.

— Євгенія. — Олена знову взялася за скрипку.

Забібікала мобілка. Аспірин витяг її з кишені плаща і, ковзнувши поглядом по Женциному номеру, натиснув відмову.

— Якщо ти не хочеш ні з ким говорити, вимкни, будь ласка, телефон, — сказала Олена. — Мені заважає.

Аспірин узяв слухавку, щоб виконати Оленине прохання, — слухавка вибухнула дзвінком у нього в руках. Він відчув себе сапером-невдахою.

— Візьми… будь ласка!

Олена звела очі до стелі, але сперечатися не стала.

— Алло. Добрий вечір. На жаль, його немає вдома. Він у відрядженні. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— А це хто? — узявши слухавку в Олени з рук, Аспірин відімкнув дзвінок.

— Редактор часопису «Люлі-леді».

Аспірин геть забув про замовлену статейку, за яку вже одержав аванс. Бездумно витягнувши з шафи костюм на плічках, кинув його поверх розкритої валізи і сів поруч на край ліжка.

Оленині вправи відновилися. Аспірин подумав, що безкінечні етюди й гами, які колись дратували його, тепер майже заспокоюють. Доки вона грає, у нього краще працюють мізки. Може, звичка?

Треба було збирати валізу і думати про завтрашній день, але Аспірин, у якого з кожною секундою все дужче прояснялося в голові, сидів, опустивши плечі, й згадував Олю, однокласницю, з якою вони цілувалися в шкільній підсобці. Оля зараз в Америці, і в неї все гаразд.

І в Аспірина все гаразд. За винятком того, що він мерзотник і боягуз, життя його пішло шкереберть, і невідомо, чим криза закінчиться. Ні, батьки його не покинуть — натикають носом у калюжу, як цуценя, що нашкодило, та й прилаштують де-небудь, добре хоч англійська в Аспірина завжди була окей…

Він узяв зі столу приладдя для гоління у шкіряному футлярі — подарунок батька на день народження — і поклав у валізу поверх костюма. І в цей момент вирішив раптом не їхати в Лондон. От просто не їхати, і все.

Хіба він винен у чомусь? Хіба він заборгував комусь грошей? Хіба він із кимось сварився? І хто такий Віскас, щоб залякувати ді-джея Аспірина, людину відому й улюбленця тисяч людей?

Він нікуди не поїде!

Звалилася з плечей важка ноша. Аспірин уявив, як зміняться Оленині очі, коли він повідомить про своє рішення. І він підвівся, щоб піти й порадувати її, але в цей час гримнув дверний дзвінок, і Аспірин покрився мурашками з голови до п’ят.

Може, це Ірина? Або консьєржка тьотя Світлана? Або листоноша?

Чому не полетів сьогодні, адже він міг, міг! Була в мишоловці щілинка — не вислизнув, затримався, загальмував!

Олена грала. У двері подзвонили знову — довго й вимогливо.

Аспірин підвівся. Вийшов у передпокій. Глянув у вічко.

Перед ним, майже закриваючи передпокій, зависло чиєсь розгорнуте посвідчення.

— Тримай ведмедя! — придушено прошептав Аспірин. — Тримай… Скажи йому — фу! Не можна!