Слава ЗСУ!

— Обманули, обманули, а признатися забули… Чого ти, невже образився? Не ображайся.

Він повернувся до себе, так і не зважившись заговорити з нею. На душі було безпомічно й порожньо. Дівчинка, що втекла з інтернату, ангел, що звалився з неба, — все переплуталося, ні в що не вірилося до кінця, одне було ясно: якщо так триватиме, він, Аспірин, збожеволіє…

Він відчинив кватирку, впустив дві чи три сніжинки, які одразу розтанули. Там, надворі, Ірина бігала навколо будинку по своїх власних закільцьованих слідах.

* * *

Коло за колом — у цьому розміреному бігові було щось від фанатичних Олениних управ. Розлітався мокрий сніг із-під кросівок.

Аспірин побіг поруч:

— Більше ста кіл я не витримаю. Сидячий спосіб життя.

Ірина повернула голову. Хотіла щось сказати, але, мабуть, вирішила зберегти подих.

— А ви займалися легкою атлетикою?

— У юності.

— Я одразу збагнув. Ощадливі рухи професіонала.

За рогом дорога вела трохи вгору. Аспірин засопів; повз автостоянку, повз автобусну зупинку, знову за ріг — і вниз. Аспірин розігнався. Ірина не змінила темпу. На наступному повороті Аспірин пригальмував, віддихався і дав Ірині себе наздогнати.

— Я щовечора бачу, як ви бігаєте.

— На жаль, не щовечора, — озвалася вона рівно. — У мене чергування.

— У мене теж робота. Та я й не став би нізащо в світі займатися бігом. Це нудно.

Вона промовчала. Вони пробігли подвір’ям, звернули, дорога пішла вгору Падав мокрий сніг, сліпив очі. Летіли бризки з-під підошов.

— У мене навіть кросівок немає, — сказав Аспірин, гепаючи черевиками.

Вони пробігли повз автостоянку, автобусну зупинку, за ріг і вниз. І знову подвір’ям; із Ірининого рота вилітали рвані хмарини пари.

Дорога повела вгору. Аспірин трохи відставав, тоді за два стрибки наздогнав Ірину, взяв за плечі й розвернув до себе.

Сніжинки блищали в неї на обличчі. В очах відображалися далекі освітлені вікна.

Він, як ведмідь, обійняв її, тонку, напружену, геть нічию. Її губи розтріснулися, ніби пустеля, він вилизував їх, як собака чужу рану.

З неба сипалось, як із розпоротої подушки. І сніг не танув.

* * *

Він прокинувся в темряві й одразу відчув, що Ірина теж не спить.

Був уже ранок. Гарчали водопровідні крани, працював ліфт. Ляснули двері під’їзду. Аспірин утягнувся під ковдру, як равлик у хатку: не хотілося ранку. Хотілося спокою.

Ірина не поворухнулася. Він знайшов у темряві її плече, вкрите гусячою шкірою.

— Тобі холодно?

— Ні… Час уставати.

— Не час, — пробурмотів Аспірин.

Ірина відсторонилася. У темряві вибралася з-під ковдри, вислизнула з кімнати, він устиг побачити її силует на тлі дверей. Тоді двері зачинилися.

Він прокинувся остаточно.

* * *

— Доброго ранку, — сказала жінка років сорока, висока, одного з Аспірином зросту — Я лікар.

На ній був формений костюм з емблемою на грудях. Аспірин ніколи не повірив би, що лікарям із районної поліклініки видають такі прикиди.

— А ти Олена Гримальська? — Жінка професійно ощирилася. — Здрастуй.

Олена грала гаму, і швидкий погляд поверх смичка, який вона кинула на формену жінку, не віщував нічого доброго. Жінка хотіла було підійти — але, зробивши крихітний крочок, передумала й усілася в кріслі навпроти, вдаючи, ніби уважно слухає Оленині вправи. Аспірина пересмикнуло: він волів, щоб лікарка зробила дівчиську зауваження, мовляв, доросла людина з тобою вітається, а ти… Та лікарка слухала і скалила зуби, тобто поводилася саме так, як, в уяві Аспірина, поводяться фахівці з дитячих психічних розладів.

А якщо дівчисько, не зупиняючись, зараз зіграє який-небудь страх? Або (в Аспірина волосся стало дибки) хіть?!

Він занервував не на жарт, але в цю мить Олена дограла гаму. Красивим жестом зняла смичок. Поклала скрипку у футляр, всілася на диван, притиснула до грудей Мишка — мовчазного свідка цієї сцени.

— Цей твій ведмедик? — солодко запитала жінка.

В Аспірина ніби крило мигнуло перед очима:

він пригадав, як майже так само, у схожій ситуації, запитала про Мишка Ірина. Тільки Ірина не побоялася підійти, Ірина взагалі нічого не боялася, їй треба було допомогти хворій дитині, і вона, на відміну від форменої тітки, запитувала без жодного підтексту…

Він згадав, геть недоречно, якою безмежно ласкавою виявилася Ірина в ліжку. У нього роздулися ніздрі: він згадав запах Ірининої шкіри. Пригадав її груди — кінчиками пальців, як піаніст, а формена тітка тим часом поманила Олену до себе.

— Що ж, поглянемо, як гоїться твій шов…

Олена секунду завагалася, тоді підійшла, залишивши Мишка на дивані.