Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Олена й Аспірин

І ще — він утомлювався. Колись у нього вистачало енергії і на клуб, і на «Лапа-Радіо», і на тусовку, і на халтурку. Тепер три ночі в «Куклабаку» вимотували його, як ганчірку: боліла голова, нили й свербіли вуха, а лікуватися випадало коньяком. Проспавши півдня, Аспірин дивився на себе в дзеркало й сахався, побачивши опухле, нездорове й немолоде чудовисько.

— Авітаміноз, — серйозно казала Надійка. — Аскорбінки пожуй.

Якось, повертаючись удень від гаража, Аспірин побачив Олену.

Вона гуляла й раніше — блукала сама навколо будинку, копаючи шматочки льоду, іноді зупиняючись і довго розглядаючи барвисті бензинові плями на мокрому асфальті, який-небудь мотлох біля дороги чи калюжу талої води. Ніколи Аспірин не бачив її в товаристві інших дітей. І ніколи Олена не виносила у двір скрипку.

Світило сонце. Олена йшла, не розбираючи дороги, зі скрипкою біля підборіддя, і щось ледь чутно награвала — щипком. Здавалося, вона вся занурена у свої думки. Аспірин зупинився: картинка була щонайменше дивна.

А за Оленою йшов хлопчина. Слід у слід, відставши кроків на двадцять. Хлопчині було років чотирнадцять-п’ятнадцять, і Аспірину здалося, ніби він його вже десь бачив.

Міг хлопчина йти просто так, у своїх справах? Запросто; проте Аспірин не мав сумніву, що хлопець іде за Оленою, і саме за нею. А за мить, глянувши уважніше на його обличчя, Аспірин пригадав: це був один із тих покидьків-недолітків, які півроку тому застукали Олену в під’їзді. Один із тих, кого він, Аспірин, марно намагався виховувати за гаражами.

Він напружився, хотів побігти вслід, упіймати й розібратися, але чомусь не побіг Може, тому, що хлопчина виглядав доволі дивно: він був наляканий. Спантеличений, розгублений, але наляканий — дужче, і з кожним кроком його широке обличчя з носом-картоплиною ставало все блідішим і блідішим, а рот відкривався, ніби хлопець готувався крикнути.

Але не кричав. Відкривав рота, як рибина, і йшов, крокував за Оленою — слід у слід. А вона вийшла на вулицю і рушила до перехрестя; Аспірин приєднався до дивної процесії. Він ще не знав, чого чекати, але передчуття були не найкращі.

Перехожі дивилися на Олену з подивом. Дехто обертався. Дехто посміхався. Аспірин лавірував, не випускаючи дівчисько з очей.

Вона дійшла до перехрестя, коли зелене світло для пішоходів уже почало мигати. Перейшла дорогу — Аспірин міг заприсягтися, що водії дивляться на неї й дивуються. Загорілося червоне для пішоходів, зелене для машин, які лавиною заповнили перехрестя. Хлопчина затримався край тротуару.

Олена зупинилася й опустила скрипку. Вона стояла й дивилася на хлопчину, їх розділяла пожвавлена вулиця. Аспірин не міг бачити обличчя хлопчини, але він прекрасно бачив Оленине обличчя.

Вона посміхалася.

Красивим концертним жестом вона приклала скрипку до плеча, і, як за помахом фокусника, у руці в неї з’явився смичок.

І тоді Аспірин кинувся вперед і заволав, перекрикуючи шум вулиці:

— Не смій!!!

* * *

— А якби його збили на смерть? Що ж… Нехай убивство для тебе справа добра й правильна… убивство негідника. А той чоловік, водій, який би його збив — він як? Він що тобі зробив?

Олена старанно протерла скрипку сухою ганчіркою. Посміхнулася:

— Олексію, до чого тут я? Яке вбивство?

— Та я ж бачив на власні очі…

— Що ти бачив? Я грала, а хлопчина йшов за мною?

— Покажи скрипку, — зажадав Аспірин.

— Навіщо? Ти ж все одно не розрізняєш, де звичайні струни, а де…

— Ага! Отже, ти взяла його струни?

— Тільки дві, — призналася Олена. — Соль і ля.

— Соль і ля, — пробурмотів Аспірин. Тоді піднявся, пройшов у передпокій і відчинив вхідні двері.

— Йди.

— Куди? — здивувалася Олена.

— У перехід. На майдан. Куди хочеш. Грай свою пісеньку, зустрічай брата і забирайтеся звідси обоє, щоб я вас тут не бачив.

Олена зручніше всілася на дивані.

— Я не можу. Я ще не готова.

— Готова! — гримнув Аспірин. — Я бачив, що ти робиш! Ти вела його, як на ниточці, наче пацюка, я бачив!

— Ти не розумієш, про що говориш, — спохмурнівши, сказала Олена. — А слова «пацюк» я щоб від тебе взагалі не чула.

— Ти не підеш?

— Не піду! — Олена закинула ногу на ногу. — Я тобі, звичайно, багато чим зобов’язана, Олексію… Але не забувайся.

* * *

На четвертому поверсі блідо світилося вікно за зеленою фіранкою. Аспірин сидів у машині, курив і дивився на темний силует, що іноді зринав на зеленому тлі.

Як у кінотеатрі. Як у театрі тіней. Як у напівтемному акваріумі. Зате на п’ятому, у його квартирі, яскраво світилися всі вікна, і крізь відчинену кватирку гриміла «Карміна Бурана».

Попередня
-= 80 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!