Слава ЗСУ!

Аспірин не хотів виходити. На сміттєвому баку репетували коти, скуйовджені, щасливі, березневі.

Немає нічого, що зв’язувало б його з цією жінкою. Декілька зимових тижнів, лапатий сніг, запах її подушки. Частина життя, просто частина життя, пройдений етап. Усе, що має старт, повинно мати й фініш, інакше навіть найвитриваліший бігун здохне на маршруті, так і не порвавши стрічки…

Він змусив себе вийти з авта. Зайшов у під’їзд, натиснув кнопку ліфта. Консьєржка тьотя Світлана хитро примружила очі:

— Олексію, а ти знаєш, що Іра з четвертого квартиру продає. Терміново, каже. Сьогодні маклер приходив, і вже покупців водили. Тепер знаєш які ціни? Навіть якщо терміново…

— Що? — Аспірин насупився. — 3 якого… Іра?!

— Іра. Квартиру їй батьки розміняли, трикімнатну, ще в ті часи: на дві двійки з доплатою. Батьків уже нема, а в їхній квартирі брат живе з сім’єю. А Іра, каже, теж хоче з доплатою. Зарплата в неї яка? Це колись інженер добре заробляв…

— Ніколи інженер добре не заробляв, — сказав Аспірин, тупо дивлячись у розчинені двері ліфта. — Навіть пісня така є.

Ліфт почекав, але поблажок робити не став і зачинив двері, демонстративно погасивши після цього кнопку. Аспірин люто вдавив її пальцем, ліфт ображено буркнув і відчинився знову, і в цю мить у під’їзд зайшли міліціонер у зимовій шинелі й жінка в старому пальті. Лише опинившись із ним у ліфті — ніс до носа, — Аспірин упізнав дільничного. Вони вже бачилися колись, але того разу дільничний був у цивільному.

А жінка була та сама інспекторка у справах неповнолітніх, якій Аспірин колись намагався сплавити Олену.

* * *

— Дівчинка не ходить у загальноосвітню школу. Мало того, музичну школу вона кинула теж. Грає в переходах для заробітку.

— Це неправда, — вирвалося в Аспірина.

Інспекторка стиснула губи. Дільничний чомусь глянув у вікно: яскраво-синє в березневому присмерку.

— Хіба вона не грає в переходах? — здивувалася інспекторка.

— Тепер не грає. І вона робила це не заради грошей.

— А навіщо?

— Для задоволення, — процідив Аспірин, почуваючись ідіотом.

Дільничний і жінка перезирнулися.

— Хіба вам робити нічого? — тихо, але сердито запитав Аспірин. — Стільки бездомних, покинутих дітей, жебраків, наркоманів… Ви маєте так багато часу, щоб ходити до мене і з’ясовувати, чого моя дочка грає в переходах? А немає такого закону, щоб не грала!

— Олексію Ігоровичу, — понуро сказав дільничний, — у нас є офіційне звернення з опікунської ради. Вас хочуть позбавити батьківських прав — через суд.

— Що?!

— Якщо в суді буде доведено, що ви не забезпечуєте дитині повноцінний догляд, харчування, освіту, або жорстоко поводитеся з дівчинкою…

— Жорстоко?!

— У мене лежить заява від її вчительки, — сказала жінка. — Ви позбавили дитину можливості відвідувати музичну школу, погрожуючи фізичною розправою.

— Брехня!

Жінка знизала плечима:

— Я зустрічалася з учителькою, вона запевняє, що ви погрожували спустити її зі сходів і що в неї є свідки.

— Чорт забирай, — пробурмотів Аспірин. — Це бридня собача, ви розумієте? Ол^но! Олено, ану йди сюди!

Нічого не відбулося.

Аспірин, мовчки лаючись, підвівся й пішов у вітальню. Олена лежала на дивані, задерши ноги на стіну, звісивши майже до підлоги кошлату голову в навушниках. Вся підлога в кімнаті була завалена дисками, нотами, цукерковими обгортками і ще якимось паперовим сміттям. На клавіатурі розкритого піаніно лежав Мишко — точнісінько повторюючи позу господині, задерши лапи на порожню підставку для нот.

Аспірин роздратовано висмикнув шнур із розетки. Вогники, що танцювали на панелі музичного центру, загасли. Олена розплющила каламутні очі й повільно сіла на дивані: пом’ятий спортивний костюм. Бліде, аж синє, відсутнє обличчя.

Без запрошення прийшли з кухні дільничний та інспекторка. Мовчки стали за спиною Аспірина; стиснувши зуби, він перетнув кімнату і зняв із дівчиська навушники:

— У нас гості. Ти б зачесалася.

— Ти 6 відчепився від мене, татусю, — запропонувала Олена голосно й виразно. — Увімкни все, як було, і зачини двері з того боку.

Аспірин стримався.

— Скажи, будь ласка, я забороняв тобі ходити в музичну школу?

Вона глянула — через його плече — на візитерів, що стояли в дверях.

— А що?

— Забороняв чи ні?

Вона впала на диван, задриґала в повітрі ногами:

— Забороняв! Так! На ланцюг саджав, намордник надівав, змушував жити в конурі, годував сирими кістками! Гав-гав-гав!

Він узяв її за шиворот трикотажної спортивної курточки і так смикнув до себе, що аж затріщали нитки.