Слава ЗСУ!

Причина переїзду буденна: справи вимагають моєї постійної присутності в нашому бюро. Щоб не шарпатися мені літаком з дому на роботу, ми й вирішили розпрощатися зі своїм будинком і винайняти квартиру в Сан-Франциско.

Непросто навік розлучатися з рідним гніздом. Ох, непросто! Якби-от з надійної тверді переходив на хисткий пліт, ввіряючи свою долю свавільному випадку.

12 листопада

Сьогодні возив дітей і Маргарет оглянути наш корабель.

Уперше вони бачили його зблизька. Щойно він завершив своє випробування за маршрутом, яким потім пройде з нами: Сан-Франциско – Панама – Антильські острови – Каєнна – Натал – Кейптаун – Нова Гвінея – острови Елліс... Вільсон прагнув, аби все було вивірено до дрібниць. Навіть завантаженість корабля була такою ж, якою стане у вікопомному рейсі.

Почувався майже гордим, коли водив своїх палубами, прохиляв двері до кают, показував затишний парк (де росте десять видів дерев, шістнадцять різновидів кущів і п’ятдесят сортів квітів), басейни, спортивні майданчики, музичні, відео та інші салони... Показував усе з таким задоволенням, ніби створено воно моїми руками.

Після екскурсії вони поїхали додому, а я – до Вільсона. О пів на п’яту збиралася наша рада, з нагоди звіту Мартинсона.

На його думку, лайнер виправдав усі сподівання. Судно незрівнянне за всіх погодних умов, працювати на ньому приємно. Екіпаж корабля, окрім двох чоловік, яких списано на берег, здатен здійснити заплановану мандрівку. Щоправда, один із його помічників страждає на виразку шлунка, мусить шукати йому заміну.

Звіт капітана ми сприйняли в хорошому настрої. Та ось Фацетті (він відповідає за технічне постачання Острова) притулив до вуха свій мініатюрний телефон, вислухав – і приголомшив усіх повідомленням, що годину тому сталася збройна сутичка охоронців Острова з бандою грабіжників. Один захисник загинув, четверо поранено. Нападники полишили на березі кілька трупів і втекли на швидкохідному судні.

Мені ще не доводилося бачити Вільсона таким схвильованим і гнівним: ніби йому завдали особистої образи, – зазіхнули на його найдорожче. Власне, так воно й було.

Зрештою, він узяв трубку й подзвонив у детективне бюро, яке дбало про безпеку Острова. Попросив посилити залогу охоронців і вжити заходів, щоби подібного надалі не могло трапитися.

Звістка прикро вразила і пригнітила нас. Наприкінці наради Вільсон звернувся до всіх:

– На ваш розсуд! За правилами, на «Оберон» потраплять лише сімейні переселенці на Острів. Але моя сестра просить за свого сина, він мріє здійснити мандрівку туди й назад. Йому двадцять літ, вчиться на художника. Хоче створити живописну серію, увічнити подію. Хлопчина, щиро кажучи, непоганий. Можу ручитися за нього...

Можливо, за звичайних обставин, ми б і заперечували, але, після прикрої новини, хто міг зневажити прохання Вільсона? Що ж, хай хлопчина пише свою серію.

Зараз, коли нотую, подумав, що зарахування племінника Вільсона – перше наше порушення ухвалених засад. Сподіваюсь, не дасться воно взнаки чимось небажаним.

21 листопада, вечір

Здавалося б, стосовно визначених переселенців на Острів не має застережень. Адже з трьох тисяч ста родин, відібраних у першому турі нашого конкурсу, ми лишили обумовлені дві з половиною тисячі. А сьогодні Імаєв зателефонував і сповістив, що в його інституті зроблено відкриття, завдяки якому можна визначати рівень психоемоційної стабільності людини. Він проаналізував дані всіх наших претендентів і виявилося, що в багатьох «стеля» цієї стабільності доволі низька – таких набирається близько трьох сотень.