Слава ЗСУ!

А він поправив:

- Напевно, ви хочете сказати тисяча вісімсот тридцять восьмого?

А коли б вона відповіла: “Ні, тисяча дев’ятсот тридцять восьмого,” - він би аніскілечки не збентежився, хіба знов би її поправив:

- Звичайно ж, це не так.

А коли я щось казав, лікар чемно й уважно вислуховував, не гордуючи мною.

До мене підійшла молода дівчина й привіталась. Я не впізнав її, не міг пригадати, хто вона, тож бовкнув щось не те, й вона пирснула сміхом. То була одна з пробстових дочок. Ми разом плавали на острів, де в’ялять рибу, і я запрошував її до себе в хатину. Ми з нею трішки побазікали.

Минає година чи дві. З нудьги я п’ю вино, яким мене частують, скрізь соваю свого носа й з усіма теревеню. Я знов кілька разів пошиваюсь у дурні, земля піді мною мовби захиталась, і тепер я не знаю, як відповідати на приязнь: то верзу щось несусвітне, то навіть німію, і це мене прикро вражає. Онде біля великого каменю, що править нам за стіл, сидить лікар і махає руками.

- Душа! А що таке душа?- питав він.

Священникова дочка назвала його вільнодумцем.

- Ну, а хіба не можна давати думкам волю? Он пекло уявляли собі схожим на якийсь підземний будинок, а диявола - урядовцем. Ні, монархом,- лікареві кортіло побалакати про запрестольний образ у парафіяльній церкві.- Постать Христа, кілька юдеїв та юдейок, перетворення води на вино - це добре. Але в Христа навкруг голови - німб. Що то за німб? Жовтий обід, що тримається на трьох волосинах.

Дві дами сплеснули в долоні й вжахнулися. Проте лікар на свій рятунок відбувся жартом:

- Правда, страшно слухати? Я це визнаю. Та коли проказати таке про себе разів кілька - сім чи вісім - і трішки подумати, то воно вже не дуже й лякатиме… Матиму за честь випити разом із дамами.

І він перед обома дамами впав навколішки в траву, зняв капелюха та не поклав його додолу, а лівою рукою підняв високо над собою і, відкинувши голову назад, спорожнив келих. Мене самого запалила його тверда впевненість, і я з ним залюбки випив би, якби він уже не вихилив свого келиха.

Едварда не зводила з нього очей. Я підступив до неї ближче й спитав:

- А сьогодні ми побавимося в молодого й молоду?

Вона ледь помітно здригнулась і підвелася.

- Не забувай, що зараз ми з тобою не на ти,- прошепотіла вона.

А я і не сказав ти. Я знов відійшов.

Минає ще година. День тягнувся цілу вічність; я давно вже поплив би додому сам, коли б мав третього човна. Езоп був прив’язаний у хатині, може, він думав про мене. Едварда, напевно, своїми гадками витала десь далеко від мене.

- Яке то щастя поїхати кудись далеко, в інші краї,- казала вона, щоки її пашіли, й вона навіть неправильно висловилась: - Ніхто в світі не буде більш щасливіший за мене того дня…

- Більш щасливіший,- уриває її лікар.

- Що?- питає вона.

- Більш щасливіший.

- Не розумію.

- Ви сказали “більш щасливіший, і все.

- Невже я таке сказала? Вибачте. Ніхто в світі не буде щасливіший за мене того дня, як я зійду на борт корабля. Іноді мене пориває в дорогу, і сама не знаю куди.

Її поривало світ за очі, про мене вона не пам’ятала. Я по її обличчю бачив, що вона про мене забула. Ет, про що говорити, я ж сам це бачив по її обличчю. І хвилини тягнулися нестерпно довго. Я багатьох перепитав, чи не пора пливти додому.

- Вже пізно,- сказав я,- а Езоп прив’язаний у хатині.

Але нікому не хотілося додому.

Я втретє підійшов до пробстової дочки. “Це вона казала, що в мене звіриний погляд,” - подумав я. Ми вдвох випили. Її очі блукали, ні на чім не зупиняючись, і вона то зиркала на мене, то одвертала погляд.

- А скажіть мені, панно, чи вам не здається, що тутешні люди схожі на своє коротке літо?- спитав я.- Вони мінливі й чарівні, як воно.

Я говорив голосно, надто голосно, й робив це навмисне. Не стишуючи голосу, я знов попросив панну навідатися до мене й подивитись мою хатину.

- Бог вам за це віддячить,- наполягав я, а подумки прикинув, чи знайду для неї якийсь подарунок, коли вона прийде. Навряд чи я щось мав, крім своєї порохівниці.

І панна пообіцяла прийти.

Едварда сиділа, відвернувшись, і давала мені наговоритись досхочу. Одначе вона слухала обома вухами й коли-не-коли вставляла якесь слово. Лікар ворожив юним дамам по руці й молотив язиком; у нього самого були тендітні маленькі руки, а на одному пальці поблискував перстень. Я відчув себе зайвим і довгенько сидів собі оддалік на камені.. Вже геть смеркло. “Сиджу я зараз сам, як палець, отут, на камені,- думав я,- і єдиній людині, яка могла б мене звідси забрати, до мене байдужки. Ну й нехай!”