Слава ЗСУ!

- Перший танець зі мною, сказала вона.

І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,- мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!

Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.

Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.

- Як ця чорна сукня… - почав був я.

Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. “Гаразд,- подумав я,- нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!”

Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:

- Ні, я зараз ітиму додому.

Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:

- Додому? О, ні, ви не підете.

Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.

- Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,- похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.

Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.

- Ви мене не так зрозуміли,- палко мовила вона.- Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх. До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,- раптом додала вона, і очі її засяяли,- ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.

Я стояв з роззявленим ротом - переможений і спантеличений.

- Вам до вподоби жарти,- сказав я.- Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.

- То ви не дали?- вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.- Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?

- Пам’ятаю,- відповів Якоб.

- Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?

- Еге ж, мені дали…

- Добре. Йди собі…

“Що вона затіває цією вигадкою?- думав я.- Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію”.

Я сказав голосно і чітко:

- Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.

- Танці тривають,- мовила вона, зморщивши чоло.- Чого ми не танцюємо?

“Вона мусить мені це пояснити”,- сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я - за нею.

- Будьмо!- сказав я, воліючи з нею випити.

- У мене порожній келих,- відрубала вона.

Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.

- Хіба це не ваш келих?

- Ні, не мій,- сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.

- Тоді вибачте,- мовив я.

Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.

Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:

- Та все-таки ви повинні мені пояснити…

Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:

- Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…

Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.

Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.

- Я ніколи не вчилась грати,- каже вона й дивиться на мене туманними очима.- Якби я вміла!

Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав: