Слава ЗСУ!

Увечері після полювання я пішла в сад глянути, чи він там, хоч і боялася його знайти. Я промовляла його ім’я сама про себе, і мені було страшно, що він його почує! Та ось він виходить з кущів і шепче: “вночі о першій”. А тоді зникає.

“Вночі о першій,- кажу я сама собі.- Що він мав на думці? Нічого не розумію. Напевно, хотів сказати, що їде звідси вночі о першій, та що мені до того, що він їде?”

Сталося так, що я забула замкнути свої двері…

О першій годині він заходить.

- Невже двері не замкнені?- питаю я.

- Я їх замкну,- відповідає він і замикає двері.

Тепер ми обоє замкнені в моїй кімнаті.

Я була дуже налякана тупотом його здоровенних чобіт.

- Не збуди моєї служниці!- попросила я.

А ще я страшенно боялась, що зарипить стілець, і сказала:

- О ні, не сідай на той стілець, бо він рипить.

- А може сісти біля тебе на канапі?- спитав він.

- Так,- згодилась я.

Але я так сказала лише тому, що рипів стілець.

Ми сиділи на моїй канапі. Я відсунулась, він присунувся до мене. Я опустила очі.

- Тобі холодно,- сказав він, узявши мою руку. Трохи згодом він додав: - Як ти змерзла!- і обняв мене однією рукою.

Мене зігріли його обійми. Деякий час ми так і сидимо. Кукурікаємо півень.

- Чуєш?- спитав він.- Проспівав півень, уже світає.

І він так пригорнув мене до себе, що я обімліла.

- По-твоєму, півень справді проспівав?- мимрю я.

І знов я помітила дві багряні цяточки на його чолі й хотіла звестися на ноги. Та він мене втримав, і я поцілувала ті дві любі мені цяточки, заплющивши очі…

Тоді настав день, все розвиднілось. Я прокинулась і не впізнала стін у себе в покої. Підвелася з канапи і не впізнала своїх черевичків. У мені щось заструменіло. “Що це в мені струменить?- подумала я на радощах.- І котру годину зараз вибило?” Я нічого не розуміла, пам’ятала тільки, що забула замкнути двері.

Заходить моя служниця.

- Ти не полила квіти,- каже вона.

Я забула про свої квіти.

- Ти зім’яла сукню,- веде далі вона.

“Де б це я зім’яла свою сукню?- думаю я, а серце моє сміється.- Хіба цієї ночі?”

До хвіртки в саду під’їздить карета.

- І твоя кицька не нагодована,- каже моя служниця.

Однак, забувши про квіти, сукню і кицьку, я питаю:

- То Дундас під’їхав? Попроси нехай зараз же йде до мене, я жду його… Щось було… щось…

А сама думаю: “Може, він знов, як увійде, замкне двері на ключ?”

Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.

- Іселіно!- скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.

- Я не посилала по тебе,- шепчу я.

- Не посилала?- питає він.

Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:

- Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.

І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.

- Здається, знов співає півень?- спитав він і прислухався.

Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:

- Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.

Він поцілував мої перса.

- То просто заквоктала курка,- сказала я наостанок.

- Стривай-но, я замкну двері,- сказав він, підводячись з місця.

Я не пустила його й зашепотіла:

- Вони вже замкнені…

Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...

Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш - на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…

Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.

- Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!- радісно вигукую я, простягаючи руки.

Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.

- Зникла!- кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.- Ніде нікого, нікогісінько!

Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.

Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.