Слава ЗСУ!

Добродій Мак показав мені, як у нього обладнанні нові лампи - перші гасові лампи, що з’явились на півночі, прегарні речі на важких свинцевих ніжках; щовечора він їх сам запалював, щоб запобігти всякому лихові. Разів зо два він заводив мову про свого діда-консула: “Мій дідо, консул Мак, дістав оцю защіпку з рук самого Карла Югана,” - сказав він, тицьнувши пальцем на свою діамантову оздобу. Добродій Мак показав мені портрет своєї покійної дружини, що висів у суміжній кімнаті: поважна з виду жінка в мережаному чепчику й з поштивою усмішкою. У тій же кімнаті стояла й книжкова шафа, де були навіть давні французькі книжки, які, очевидно, перейшли у спадок: вони мали красиві оправи, тиснені золотом, а на багатьох з них значилися імена власників. Між тими книжками рясніли довідкові видання: добродій Мак був мислячою людиною.

До вісту довелося гукнути двох його прикажчиків; вони грали поволі й невпевнено, зважуючи всі за і проти, однак давали маху. Одному з них помагала Едварда.

Я перевернув келих, відчув своє безталання, скочив на рівні й скрикнув:

- Ой, я перевернув келих!

Едварда приснула й мовила:

- Та ми ж бачимо.

Всі крізь сміх запевняли мене, що це пусте. Мені подали рушника, щоб я обтерся, і ми знов сіли грати. Була вже одинадцята голина.

Якесь дивне невдоволення пройняло мене від Едвардиного сміху; я дивився на неї і мені здалося. Що її обличчя стало невиразне й негарне. Добродій Мак урвав нарешті гру: мовляв, обом прикажчикам пора спати, а тоді оперся на спинку канапи й завів балачку про вивіску, яку він хоче прикріпити на фасаді крамниці з боку пристані, й питався моєї поради. Яким кольором її написати? Від нудьги я бездумно ляпнув: “Чорним,” - а добродій Мак одразу згодився.

- Чорним то й чорним, про мене, хай і так. “Склад солі і порожніх діжок” - здоровенними чорними літерами, краще не придумаєш… Едвардо, ти ще не лягаєш?

Едварда підвелася, подала нам обом руку, зронила “добраніч” і пішла. А ми собі сиділи. Балакали про залізницю, яку закінчили торік, про першу телеграфну лінію. Бог його святий знає, коли той телеграф проведуть до нас на північ. Мовчання.

- Розумієте, я й незчувся, як стукнуло сорок шість, а голова й борода посивіли,- сказав добродій Мак.- Охо-хо, я відчуваю, що підтоптався. Ви бачите мене вдень і думаєте, що я молодий; та коли вечоріє і я лишаюся сам, то в мене опускаються руки. Тоді я сиджу тут, у вітальні, й розкладую пасьянси. Вони вдаються, навіть якщо раз-другий схитрувати. Ха-ха!

- Невже вдаються?- спитав я.

- Атож!

Мені здалося, що я читаю по його очах…

Він підвівся, підійшов до вікна й глянув надвір; він дуже сутулився, а на потилиці й на шиї в нього росло волосся. Я й собі підвівся. Він обернувся й рушив мені назустріч - у своїх довгих, гостроносих черевиках, засунувши великі пальці обох рук у кишені камізельки й водячи сюди-туди ліктями, немов крилами; разом з тим він усміхався. Потім ще раз запропонував мені мати в своєму розпорядженні човна й подав руку.

- А втім, мабуть, я вас проведу,- сказав добродій Мак і погасив лампи.- Мені хочеться трохи пройтися, ще ж не пізно.

Ми вийшли.

Він показав дорогу, що вела до ковалевої хати, й сказав:

- Цією! Вона коротша!

- Ні,- заперечив я,- коротша та, що через пристані.

Ми дещо посперечалися, але так і не дійшли згоди. Я був певен своєї правди і не розумів його впертості. Врешті-решт добродій Мак запропонував кожному з нас свою дорогу: хто прийде раніше, нехай жде біля хатини.

Ми розійшлися. Він вмить зник у лісі.

Я йшов звичайною ходою і сподівався бути на місці щонайменше хвилин на п’ять раніше, ніж він. Та коли добувся до хатини, то вже застав там добродія Мака. Він кричав мені:

- А що, бачите? О, я завжди ходжу цією дорогою, бо вона справді коротша!

Я дивився на нього з неабияким подивом: він і не впарився, і по ньому не видно було, щоб біг. Він зараз же попрощався, подякував за цей вечір і подався назад тією самою дорогою, що прийшов.

А я стояв та думав: що за дивина! Я ж начебто мав якесь уявлення про відстані і стоптав ноги на обох тих дорогах! Ти знов хитруєш, чоловіче добрий! Лишень з якої речі?

На моїх очах його спина знов зникла в лісі.

Наступної миті я, скрадливо й швидко, почесав за ним слідом і побачив, що він весь час утирав лице; виходить, тоді він біг. Тепер же ледве переставляв ноги, і я не спускав з нього погляду. Він зупинився біля ковалевого будинку. Я причаївся, аж ось двері відчинилися й добродій Мак зайшов у дім.

Була перша голина ночі,- я бачив це по морю й по траві.