Слава ЗСУ!

Всі інші взялися до їжі. Вона нічого не їла: чоло в неї палало, у повіках сіпало, по тілу пробігав неприємний холодок. Після балу їй і досі здавалось, що в голові гуде, а підлога ритмічно стрясається під ногами танцюристів. Потім їй стало недобре від запаху пуншу та сигарного диму; вона зомліла, її віднесли до вікна.

Почало світати, і на блідому крайнебі, понад пагорбом Святої Катерини, ширилась велика червоняста пляма. На сіро-сизій річці набігали од вітру жмури; на мостах не було ані душі; гасли ліхтарі.

Тим часом Емма отямилась і згадала про Берту, яка спала там, у Йонвілі, в няньчиній кімнаті. Але тут під вікнами проїхав віз, вантажений довгими залізними штабами, і в стіни вдарив оглушливий гуркіт металу.

Емма схопилася й побігла, скинула свій маскарадний костюм, сказала Леонові, що їй час додому, і нарешті залишилась одна в готелі «Булонь». Усе було їй осоружне, навіть вона сама. О, якби можна було пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність!

Вона вийшла на вулицю, пройшла бульваром, минула Коптську площу й передмістя і потрапила на мало забудовану вулицю, всю в садках. Емма йшла швидко; свіже повітря заспокоювало її, і мало-помалу юрба, маски, кадрилі, люстри, вечеря, ті жінки – все щезло, здиміло туманом. Повернувшись до «Червоного хреста», вона зразу ж піднялась у маленьку кімнатку на третьому поверсі, оздоблену малюнками до «Нельської вежі», і кинулась на ліжко. О четвертій годині дня її розбудив Івер.

Дома Фелісіте показала їй сірого папера, що був схований за годинником. Вона прочитала:

«На підставі виконавчої постанови суду…»

Якого суду? Справді, напередодні їй приносили якийсь інший папір, але вона його не читала; її зовсім приголомшили слова:

«Згідно з указом короля, іменем закону й правосуддя наказується пані Боварі…»

Перескочила кілька рядків і побачила:

«Не пізніше, як через двадцять чотири години… (Що таке?..) виплатити всю суму в вісім тисяч франків».

А нижче дописано:

«До чого вона й буде примушена всіма законними способами, зокрема накладенням арешту на рухоме й нерухоме майно».

Що робити?.. Через двадцять чотири години, тобто завтра! Очевидно, це знов її залякує Лере; вона-бо відразу розгадала всі його махінації, приховані за люб'язними словами. Сама надмірність суми трохи заспокоїла її.

Але насправді – купуючи різні речі в кредит, позичаючи гроші, підписуючи й переписуючи векселі, – причому з кожною відстрочкою сума боргу все зростала, – Емма встигла наскладати панові Лере кругленький капіталець, і тепер він нетерпляче дожидав моменту, коли дістане його і зможе взятися до дальших махінацій.

Емма з'явилась до нього і спитала невимушено:

– Ви знаєте, що мені прислали? Це, звичайно, жарти?

– Ні.

– Як то?

Він неквапом повернувся до неї, схрестив руки на грудях і промовив:

– Чи не думаєте ви, шановна, що я до віку вічного буду служити вам постачальником і банкіром заради ваших прекрасних очей? Як по-вашому: повинен я колись вернути свої гроші чи ні?

Емма протестувала проти вказаної суми.

– Ну що ж! Вона визнана судом! Судова постанова! Вам ця цифра доведена офіційно. Та, зрештою, я тут ні до чого, це все Венсар.

– А хіба б ви не могли…

– Е, ні, і не кажіть.

– Так… Але все-таки… Може, щось…

І вона почала незграбно викручуватись. Вона ж нічого не знала… Це так несподівано…

– А хто ж вам винен? – іронічно вклонившись, запитав Лере. – Я тут розриваюся, б'юсь, як проклятий, а ви тим часом гулі справляєте…

– Прошу без моралі…

– Нічого, це не завадить, – відповів крамар.

Емма принижувалась, благала; вона навіть торкнула його за коліно своїми гарними довгими білими пальцями.

– Тільки дайте мені спокій! Можна подумати, що ви хочете спокусити мене.

– Негіднику! – крикнула вона.

– Ого, ви й так умієте? – засміявся Лере.

– Усі дізнаються, що ви за людина. Я скажу чоловікові…

– Ну що ж! Ви йому скажете, а я йому дещо покажу…

І Лере видобув із сейфа розписку на тисячу вісімсот франків, одержану від Емми, коли Венсар дисконтував її векселі.

– Ви, може, думаєте, – додав він, – що бідолаха не зрозуміє цієї маленької крадіжки?

Емма аж знітилась, ніби її ударив хто обухом по голові. А Лере ходив од вікна до столу й назад та все примовляв:

– От візьму й покажу… Візьму й покажу…

Потім раптом підійшов до неї ближче і лагідно сказав:

– Я знаю, що це дуже неприємна штука, але зрештою від цього ще ніхто не вмирав, і раз ви не маєте іншої можливості повернути мені борг…