Слава ЗСУ!

Щоб краще бачити, він ставав навпроти Емми й забувався в цьому спогляданні; воно було таке глибоке, що поглинало всякий біль.

Він пригадував оповідання про каталепсії, про чудеса магнетизму і думав, що, можливо, досить тільки захотіти з нелюдським напруженням волі, і йому пощастить воскресити її. Якось раз він навіть схилився до неї і тихенько покликав: «Еммо! Еммо!» Тільки полум'я свічок сколихнулось на стіні від його важкого дихання.

Над ранок приїхала пані Боварі-мати; Шарль обняв її і знову розридався, як дитина. Вона спробувала слідом за аптекарем зробити йому деякі зауваження відносно надмірних витрат на похорон. Він так розсердився, що вона зразу ж замовкла і навіть зголосилася негайно поїхати в місто і замовити все необхідне.

До вечора Шарль залишався один; Берту відвели до пані Оме. Фелісіте сиділа нагорі з тіткою Лефрансуа.

Увечері Шарль приймав візити. Він підводився відвідувачам назустріч, мовчки тиснув їм руки, потім гість підсаджувався до інших, що вже сиділи півколом біля каміна. Сиділи, понуривши голови й поклавши ногу на ногу, час від часу глибоко зітхали; всі страшенно нудились, але кожен намагався пересидіти іншого.

О дев'ятій годині знов прийшов Оме (протягом цих двох днів він увесь час снував сюди й туди через площу) і приніс із собою запас камфори, ладану й ароматичних трав. Крім того, він захопив цілу банку хлору, щоб знищити міазми. Тим часом служниця, тітка Лефрансуа і стара Боварі поралися коло Емми, опоряджаючи її; вони саме опускали довгу цупку вуаль, що прикрила її аж до атласних черевичків.

Фелісіте хлипала:

– Ох, бідна моя пані! Бідна моя пані.

– Гляньте, – зітхаючи, говорила трактирниця, – яка вона й досі гарна. От так і здається, що зараз візьме та й устане…

І всі три нахилились й заходились надівати вінок.

Для цього треба було трохи підвести їй голову, і з рота в мертвої бухнула цівка чорної рідини, мов блювота.

– Сукню, сукню глядіть! Господи! – закричала пані Лефрансуа. – А ви б хоч допомогли нам, – звернулась вона до аптекаря. – Чи, може, боїтесь?

– Боюсь? – здвигнув плечима Оме. – Чого б це я боявся? І не такого набачився в лікарні, коли вчився на фармацевта! В анатомічному театрі ми варили пунш. Небуття не страшить філософа; і, знаєте, я вже якось казав, що маю намір відписати свого трупа у клініку, щоб і після смерті прислужитись науці.

Прийшов кюре і спитав, як себе почуває пан Боварі; вислухавши відповідь аптекаря, він додав:

– Бачите, він іще не відійшов після удару.

Тоді Оме сказав, що абатові можна позаздрити – він ніколи не наражається на небезпеку втратити дорогу подругу життя. З цього приводу розгорілась суперечка про безженність духовенства.

– Справа в тому, – сказав аптекар, – що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які…

– А бодай його!.. – вигукнув священик. – А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді?

Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик.

…Співбесідник його вже куняв. Незабаром Бурнізьєнові стало душно в застояній атмосфері кімнати, і він розчинив вікно; це розбудило аптекаря.

– Чи не бажаєте зажити? – підніс абат йому табакерку. – Візьміть одну понюшку, це розганяє сон.

Десь далеко протягло заводив собака.

– Чуєте, як виє? – сказав аптекар.

– То, кажуть, на покійника, – відповів священик. – От бджоли, ті також: коли хтось помре, вони вилітають із вуликів.

Оме не став розбивати цих забобонів, бо вже знову задрімав.

Отець Бурнізьєн виявився витривалішим за нього і ще деякий час беззвучно ворушив губами; потім і в нього непомітно схилилась голова, він упустив додолу свого грубого чорного молитовника й захропів.

Так сиділи вони один проти одного, повипинавши животи, обидва надуті, нахмурені; нарешті після всіх тих суперечок піддались вони тій самій людській слабості; обидва були нерухомі, як і покійниця, над якою вони сиділи; вона теж, здавалось, заснула.

Увійшов Шарль – він не розбудив їх. Востаннє хотів надивитись на неї, попрощатися.

Ароматичні трави ще курились, і сизі хвилі диму зливалися біля вікон з нічною млою, що заповзала в кімнату. Де-не-де мерехтіли на небі зорі; ніч була тепла.

Воскові окапини спливали на простирала буйними сльозами. Шарль дивився на свічки, і в його стомлених очах миготіли відблиски жовтавого полум'я.