Слава ЗСУ!

Ці любощі спричинились до відчутної зміни манер пані Боварі. Погляд у неї став смілішим, розмова вільнішою; вона не соромилась навіть, гуляючи с Родольфом, курити сигаретку, ніби всім на зло; коли, нарешті, одного дня вона вийшла з «Ластівки», затягнена в жилет чоловічого крою, то всі, хто ще мав якісь сумніви, перестали вже сумніватись. Пані Боварі-мати, яка після страшенної сцени з чоловіком знову приїхала до сина, обурювалася з Емминої поведінки чи не більш від усіх. Їй не подобалось іще багато дечого, хоч би й те, що Шарль не послухав її порад щодо заборони читання романів, і взагалі всі порядки в господі; вона не могла стриматись від зауважень, і починалися сварки. Особливо різко посперечались вони через Фелісіте.

Пані Боварі-старша, проходячи напередодні вечором по коридору, застала куховарку з мужчиною, – чоловіком років під сорок, з темними баками; зачувши кроки, він миттю вилетів з кухні. Дізнавшись про це, Емма тільки засміялась. Але стара обурилась і заявила, що хто не дивиться за моральністю слуг, той і сам зневажає моральність.

– Де ви росли? – сказала невістка з таким зухвалим виглядом, що пані Боварі-мати спитала її, чи не саму себе вона захищає?

– Геть звідси! – скрикнула Емма, зірвавшися з місця.

– Еммо!.. Мамо!.. – гукав Шарль, намагаючись помирити їх.

Але обидві вискочили з кімнати, як шалені. Емма аж ногами тупотіла:

– Ну й манери! Мужичка мужичкою!

Шарль побіг до матері; та аж нетямилась від люті і водно повторювала:

– Нахабниця! Вітрогонка! А може, й… ще гірше!

Якщо Емма не попрохає пробачення, вона негайно поїде. Тоді Шарль побіг умовляти дружину; він благав її навколішках.

– Ну гаразд, нехай уже, – згодилась вона нарешті.

І справді, вона простягнула свекрусі руку з гідністю маркізи і сказала:

– Даруйте, пані.

А потім піднялась до себе, кинулась ницьма на ліжко й розридалась, як дитина, уткнувшись лицем у подушки.

Вони вже раніше домовились з Родольфом, що в разі якоїсь надзвичайної події вона пришпилить до фіранки клаптик білого паперу; коли він на ту пору буде в Йонвілі, то побачить і прибіжить у маленький завулок за будинком. Емма подала знак. Прождавши три чверті години, вона раптом побачила Родольфа на розі ринку. Вона хотіла була відчинити вікно й покликати його, але він уже зник. І знов вона впала у відчай.

Та незабаром Емма почула на тротуарі чиїсь кроки. Це був, безперечно, він; вона збігла по сходах, перейшла двір. Родольф був там, за стіною. Вона кинулась йому в обійми.

– Будь обачна! – сказав він.

– Ох, якби ти знав! – відповіла вона.

І почала розповідати йому все, поквапно, незв'язно, з перебільшеннями й вигадками, перериваючи свою оповідь численними вставками, так що він не міг нічого зрозуміти.

– Ну годі ж, люба! Заспокойся, потерпи!

– Ось уже чотири роки я терплю й страждаю!.. Таке кохання, як у нас, повинно бути відкритим перед лицем неба! А всі мене мучать. Несила вже більше терпіти! Рятуй мене!

Вона пригорталась до Родольфа. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому такою милою, як зараз; забувши все, він сказав їй:

– То що робити? Чого ти хочеш?

– Їдьмо звідси! – скрикнула вона. – Візьми мене з собою! Благаю тебе!

І вона впилася йому губами в губи, ніби ловила в поцілунку мимовільну згоду.

– Але… – почав Родольф.

– Що таке?

– А дитина?

Емма замислилась на якусь хвилю, потім відказала:

– Ну, що ж, заберемо й дитину, нехай уже!

«Що за жінка!» – подумав він, дивлячись їй услід.

Вона вже побігла в сад – її кликали.

Кілька днів потому стара Боварі була дуже здивована метаморфозою, що сталася з її невісткою. Емма виявляла незвичайну покірливість і пошану супроти свекрухи, навіть попросила в неї рецепт для маринування огірків.

Чи вона робила це для того, щоб краще обдурити чоловіка й свекруху, чи, може, втішалась навмисне цими стражданнями, щоб глибше відчути всю гіркоту життя, яке вона збиралася покинути? Вона над цим навіть не задумувалась; вона вся жила солодкими мріями про близьке щастя. Воно було постійною темою її розмов з Родольфом. Схилившись до нього на плече, вона шепотіла:

– Ах, коли вже ми сидітимем у поштовій кареті!.. Уявляєш собі? Невже це можливо? Мені здається, що в ту мить, як карета рушить, в мене буде таке відчуття, ніби ми піднялись на аеростаті і летимо кудись аж до хмар. Знаєш, я вже дні лічу… А ти?

Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як в ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішніми обставинами. Як перегній і дощ, вітер і сонце вирощують квіти, так і її поступово викохували оті бажання й жалі, оті палкі насолоди й вічно юні мрії, і тепер нарешті вона розквітла у всій повноті своєї натури. Розріз її очей був створений, здавалось, для довгих закоханих поглядів, коли зіниці ніби тонуть в тіні вій; від глибокого дихання роздимались її тонкі ніздрі і різкіше виділялись куточки повних губ, ледь помітно затінюваних при світлі легеньким чорним пушком. Локони її лежали на потилиці так, ніби їх викладав умілою рукою досвідчений художник-спокусник; вони недбало розсипалися буйними хвилями, покірні всім примхам грішної любові, яка розпускала їх щодня. Голос і рухи Емми стали м'якшими й гнучкішими. Щось невловно тонке й вабливе випромінювалось навіть від складок її сукні, від вигину її ноги. Для Шарля вона була чарівна й невідпорна, як і в перші дні по одруженні.