Слава ЗСУ!

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому т. зв. «Стоглаві». В ньому читаємо: «священики завжди п'яні і в церкві сваряться найогиднішими словами; вони навіть б'ються в церкві. А на них і вірні взоруються: в церкві в шапках стоять, над службою Божою глузують і її не слухають, а розмовляють між собою і сваряться, вживаючи сороміцьких слів. Чому б ні — та ж царі, патріярхи, єпископи і священики так роблять! Чи є в світі хоч один, якийсь найдикіший нарід в Африці, який поводився б так у своїх і храмах? Напевно, нема.

«Боґолюбівий, хрістіанскій народ–Боґоносєц» (епітет, що його давала московська інтелігенція своєму народові) за кожної нагоди руйнував і грабував церкви, монастирі, дер і поганив святі книги, ікони, ризи. І не лише темний нарід, але й аристократія та царі. Сотки таких фактів з ХVІ–ХVІІІ ст. наводить «Павєстваваніє а Расіі», а з 1917–57 років занотовані в спогадах очевидців та в офіційних документах. Різниця між XVI і XX ст. лише та, що в XVI ст. москвини не мали ще в своїх пазурах немосковські святині, ще не підбили Україну та інших сусідів і тому могли нищити лише свої святині. Але після XVI століття москвини вже мали некосковські землі і тому залишили свої святині з спокою, а з подвійною запеклістю нищили святині підбитих народів (більше про це в XXVII розділі). Наведемо кілька прикладів з «Повєстваванія».

«В постові в 1611 р. ростовці вдерлися до катедрального собору, порубали золоту «раку» (труну) св. Лаврентія на кусники, пограбували і зруйнували всю церкву, з митрополита здерли і потоптали ризи, а одягнули на глум у смердюче лахміття. Те саме зробили москвини перед тим (у 1605 р.) з патріярхом Іовом. «Івашка Заруцький» із своїми людьми Дівочий монастир сплюндрували, образи потоптали, чорниць оголили і з ними «блуд мєлі». «Стєнька Разін із своїми людьми під час служби Божої буйствовали, блюзнірили, а по службі Божій катували і вбивали священиків та забирали з церков усі золоті і срібляні речі». «Ваєвода М. Салтиков начал єво (патріярха Гермогена) пазоріті і руґаті і ножом хатячі єво рєзаті» (т. V).

Точнісіньку аналогію бачимо в роках 1917–57 з тою різницею, що сучасні стенькі зробили великий «прогрес». Напр., Пьотр І конфіскував лише дзвони (робив з них гармати), а сучасні пєтри конфіскують «всьо пад мєтьолку», а храми руйнують чужі, особливо історичні, як, напр., наш Михайлівський монастир, збудований у XII ст. і розбудований гетьманом І. Мазепою; тут до релігійних спонук додалася головна — національна.

Монастирі, що їх засновували москвини в гущавині своїх лісів, силою обставин ставали адміністративними осередками, бо ігумен з братією мусив керувати економічним, а з того і політичним життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала переваги. Монастирі мали свою землю і своїх кріпаків та ремісників, на яких світська влада не поширювалася і не могла брати з них державних податків. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Але державна влада мала збройну силу, і тому московські єрархи вибрали інший шлях, щоб забезпечити свій добробут: вони продали державі незалежність Церкви за ціну добробуту церковних єрархів. Московська Церква визнала беззастережно зверхність держави над Церквою. Пізніше це оформилося і правно. В «Сводє Законов Россійской імперії» написано, що найвища влада в Російскій Православній Церкві належать імператорові (В. Соловьов).

Всі європейські (отже, і Українська) Церкви ніколи не визнавали зверхности держави над Церквою. Навіть були часи, коли Церква була зверхником держави (католицька, кальвінська). Ані одна Церква в світі, крім Московської і Турецької (магометанської), не були ані одного дня під владою держави. Навіть магометанська ось уже 35 років є вільна, незалежна від держави. Лише одна Московська є і донині вірною рабинею і слугою своєї держави; лише одна Московська завжди була і сьогодні є складником державного апарату. Це підтверджують самі москвини (А. Салтиков, Д. Мєрєжковскій, Н. Бєрдяєв, Г. Фєдотав та інші). Напр., письменник І. Аксаков у формі ніби запитання пише: «З прилученням слуг Церкви до слуг держави чи не перетвориться сама Церква на один з органів державної влади?» («Сабраніє сачінєній»). Так було і є. Московські патріярхи та єпископи наказували своїм священикам виказувати поліції тайну сповіді своїх парохіян, отже, навіть патріярхи московські робили блюзнірство — канон Церкви обернули в поліційне знаряддя. Такого злочину супроти своєї Церкви не зробив жодний священик жодної Церкви.

«Московський нарід ніколи не був християнським. Ніколи не був релігійним. Він мав лише форму християнську, але про саме християнство ніколи і не думав. Тому‑то він так легко кидав свою «релігійність» і записувався до безбожників — большевиків. Кидав без ніякої надуми чи сумніву. Спочатку совєтська влада нищила Церкву, але потім змінила тактику, плануючи використати Московську Церкву для своїх політичних цілей» (скорочено за 3. Гіппіус. «Царство сатани»). 3. Гіппіус писала це в 1919 році. Тепер ми є свідками того, що Московська Церква активно й охоче помагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення москвинами ще вільних народів.