Слава ЗСУ!

— Господь сказав, що переді мною свою ознаку привселюдно опри… явнить…

— До чого тут Опра[190]? — насупив кучматі брови Великий Джим.

Не звертаючи на це уваги, Лестер провадив далі, весь спітнілий, немов хворий на малярію, не відриваючи очей від золотавого м'ячика. Туди-сюди, туди-сюди рухалися вони…

— Це було схоже на те, як ото я підлітком мав сім'явиверження в ліжку.

— Лестере, це трохи… забагато інформації, — він не припиняв перекидати м'ячик з руки в руку.

— Бог сказав, що оприявнить переді мною осліплення, але не моє осліплення. І от, сьогодні вдень там, на полі, Він це зробив! Хіба ні?

— Ну, я вважаю, як одна з інтерпретацій…

— Ні! — підхопився на рівні Коґґінс. Тримаючи в одній руці Біблію, він почав ходити колами по килиму. Другою рукою він смикав себе за волосся. — Бог сказав мені, що, коли я побачу цей знак, я мушу розповісти моїм парафіянам про все, чим ти займаєшся…

— Лише я? — спитав Великий Джим. Задумливим тоном. Тепер він перекидав м'ячик з руки в руку вже швидше. Цмок. Цмок. Цмок. Туди-сюди, з долоні на долоню, на вигляд м'ясисті були ці долоні, але все ще тверді.

— Ні, — ледь не зі стогоном заперечив Лестер. Тепер він крокував швидше, більше не дивлячись на м'яч. Широко розмахуючи Біблією у вільній від висмикування з голови волосся руці. Іноді він так само поводився й на кафедрі, коли його особливо несло. У церкві це було цілком нормальним, але тут виглядало чисто тобі як оскаженіння. — І ти, і я, і Роджер Кіл'ян, брати Бові, і… — він понизив голос. — І той інший. Майстер. Гадаю, цей чоловік божевільний. Якщо навесні, коли все розпочиналося, він ще був притомним, то зараз уже сказився.

«Хто б оце таке казав», — подумав Великий Джим.

— Усі ми пов'язані, але саме я і ти мусимо покаятися, Джиме. Так повідав мені Господь. Саме це означало осліплення хлопчика; саме заради цього він помер. Ми покаємося і спалимо той Сарай Сатани, що позаду церкви. І тоді Бог нас звільнить.

— Авжеж, Лестере, звільнить, і ти собі підеш. Прямісінько до штатної в'язниці Шошенк.

— Я сприйму відміряне Богом покарання. І то з радістю.

— А я? А Енді Сендерс? Брати Бові? А Роджер Кіл'ян? Здається, у нього ще дев'ятеро дітей, котрих треба годувати. А якщо нам не випадає з цього ніякої радості, Лестере?

— Нічим не можу зарадити, — тепер уже Лестер почав лупити себе Біблією по плечах. Туди-сюди, спершу по одному, потім по другому. Великий Джим усвідомив, що перекидає свій злотий м'яч з руки в руку синхронно з ударами проповідника. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. — Жаль Кіл'янових дітей, звичайно, проте… «Вихід», розділ двадцятий, вірш п'ятий: «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Ми мусимо підкоритися. Ми мусимо витнути цей шанкер, хай би як не було боляче; виправити все неправе, що було зроблено нами. Це означає покаяння і очищення. Очищення вогнем.

Великий Джим підняв руку, наразі не зайняту м'ячем.

— Тпру, тпру, тпру-у-у. Подумай, що ти кажеш. Це місто покладається на мене — і на тебе, звісно — у нормальний час. Але в кризу воно нас потребує! — Він підвівся, відштовхнувши назад крісло. День був таким довгим і жахливим, він так втомився, а тут ще це. Він наповнювався люттю. — Те, чим ми займалися, Лес, урятувало від голоду тисячі дітей в Африці. Ми навіть оплачували лікування їхніх пекельних хвороб. Також ми збудували тобі нову церкву і найпотужнішу християнську радіостанцію на всьому північному сході.