Слава ЗСУ!

ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

1

Повернувшись із поліцейської дільниці, Лінда з Джекі побачили Расті з дівчатками, вони сиділи на ґанку, чекали на них. Обидві Джей-Джей усе ще були в нічних сорочках — легких бавовняних, а не фланелевих, які зазвичай на них уже вдягали о цій порі року. Хоча ще не настала навіть сьома ранку, термометр із надвірного боку кухонного вікна показував шістдесят шість градусів[348].

Зазвичай дівчатка підбігали першими, набагато випередивши Расті, щоб обняти маму, але цього ранку він обігнав їх на кілька ярдів. Обхопив Лінду за талію, а вона обвила руками його шию мало не з болючим притиском — то були не обійми-привітання, а зчеплення потопельників.

— З тобою все гаразд? — шепнув він їй у вухо.

Волосся колихнулося біля її щоки, це вона кивнула. А вже тоді відсторонилася. Очі її сяяли.

— Я була певна, що Тібодо пориється в мисці, але Джекі здогадалася плюнути в пластівці, це було геніально, хоча я була впевнена…

— Чому мама плаче? — запитала Джуді голосом, у якому вчувалося, що вона сама на грані того, щоб заплакати.

— Я не плачу, — сказала Лінда, витираючи очі. — Ну, хіба трішечки. Бо я така рада бачити вашого тата.

— Ми всі раді його бачити! — вигукнула Дженілл. — Тому що мій тато — ВІН БОС!

— Це для мене новина, — здивувався Расті й поцілував Лінду в розтулені губи, міцно так її поцілував.

— Ой, вони розкритими ротами цілуються! — захоплено вигукнула Дженілл, а Джуді прикрила собі долонькою очі й захихотіла.

— Ходімо, дівчатка, гайда на гойдалку, — покликала Джекі. — А потім переодягнетеся і підемо до школи.

— Я ХОЧУ ЗРОБИТИ СОНЦЕ! — заверещала Дженілл, побігши першою.

— Школа? — перепитав Расті. — Насправді?

— Насправді, — кивнула Лінда. — Заняття у класах початкової школи на Іст-стрит. Триватимуть по півдня. Венді Голдстон і Еллен Вандестайн зголосилися проводити уроки. В одній кімнаті діти від дошкільнят до третьокласників, в іншій четверто-шестикласники. Не знаю; чи буде там якесь навчання, але діти принаймні матимуть куди ходити, це додасть їм якогось відчуття нормальності. Ймовірно. — Вона подивилася в небо, де не виднілося ані хмаринки, проте жовтуватий відтінок все одно був присутній. «Немов блакитне око зі зростаючою катарактою». — Мені б самій трохи нормальності. Поглянь на небо.

Расті на секунду задер голову, а потім відсторонив дружину на відстань своїх рук, щоб роздивитися її уважніше.

— Так вам вдалося все там зробити чисто? Ти цілком певна?

— Так. Але ми були на межі. Коли дивишся на таке в якомусь шпигунському фільмі, можна отримати задоволення, але в реальному житті — це жах. Я не братиму участі в його звільненні. Через наших дівчаток.

— Диктатори завжди роблять заручниками дітей, — сказав Расті. — У якийсь момент люди мусять сказати, що це більше не діє.

— Але не тут і не тепер. Це ідея Джекі, тож хай вона її і втілює. Я сама не буду брати в цьому участі й тобі не дозволю. — Проте вона знала, якщо він вимагатиме, вона зробить усе, що він попросить; сенс сказаного нею заперечував вираз її обличчя. Якщо саме це робило його босом, він не хотів ним бути.

— Ти підеш на роботу? — спитав він.

— Звичайно. Дітей до Марти, Марта й відведе їх до школи, а Лінда з Джекі, як стій, з'являться на свою чергову поліцейську зміну під Куполом. Інакше б це просто дивно виглядало. Ненавиджу навіть про це думати, — вона перевела дух. — Я почуваюся такою розбитою. — Вона озирнулася, щоби впевнитися, що її не почують діти. — Ох, курва, яка я втомлена. Майже не спала. А ти збираєшся до шпиталю?