Слава ЗСУ!

«Втім, чи не схоже це все ж таки на неполадки з лічильником? Саме цієї секунди ти можеш отримувати летальну дозу гамма-випромінювання. Цей чортів лічильник усього лише забуток холодної війни».

Проте, просуваючись до краю саду, Расті побачив білку, котра стрілою метнулася по траві й злетіла на дерево. Затримавшись на обтяженій незібраними плодами гілці, вона, розпушивши хвіст, дивилася ясними очима на непроханого гостя внизу. Для Расті це був доказ гарний, як казна-що, тим паче ані в траві під деревами, ані на зарослих міжряддях він не побачив трупів тварин: ні самогубців, ні можливих жертв радіації.

Він уже наблизився до вогника, чиї регулярні зблиски спалахували так яскраво, що Расті кожного разу ледь не цілком замружувався. Праворуч, здавалося, прямо в нього під ногами лежав цілий світ. На відстані чотирьох миль він бачив місто, іграшкове, перфектне на вигляд. Сітка вулиць, шпиль церкви Конго, блищання кількох автомобілів у русі. Він бачив невисоку цегляну будівлю лікарні «Кеті Рассел», а далеко на заході ту чорну пляму на місці ракетної атаки. Вона так і висіла там, темна штучна родимка на щоці білого дня. Небо над головою було блідо-голубим, майже нормального кольору, проте на горизонті блакить поступалася отруйній жовтизні. Він був майже впевнений, що це результат забруднення повітря — те саме лайно, через яке зробилися рожевими зірки, — але підозрював, що здебільшого там нема нічого зловіснішого за осінній пилок рослин, що налипнув на невидиму поверхню Купола.

Расті рушив далі. Що довше він залишатиметься тут, особливо поза видимістю, то дужче нервуватимуться його друзі. Він передумав йти прямо до джерела зблисків, натомість, вийшовши з саду, спершу наблизився до краю косогору. Звідси йому було видно інших, хоча вони й здавалися лише цятками. Расті поклав на землю лічильник Ґайґера і почав повільно махати туди-сюди задертими вгору руками, щоб повідомити, що з ним усе гаразд. Вони замахали йому у відповідь.

— Окей, — промовив він. Руки його всередині важких рукавичок були слизькими від поту. — Тепер подивимося, що ми тут маємо.

16

У початковій школі на Іст-стрит настав час перерви. Джуді й Дженілл Еверет сиділи в дальнім кінці ігрового майданчика зі своєю подружкою Діаною Карвер, котрій було шість рочків, і таким чином за віком вона чудово вписувалася між малими Джей-Джей. Поверх лівого рукава Діаниного светрика було пов'язано голубу стрічечку. Перед тим, як іти до школи, вона сама наполягла та тому, щоб Керрі пов'язала їй цю річ, щоби бути схожою на своїх батьків.

— А це для чого? — спитала її Дженілл.

— Це означає, що я люблю поліцію, — відповіла Діана, відкушуючи від свого фруктового батончика.

— Я теж собі хочу, — сказала Джуді. — Тільки жовту. Це слово вона вимовила дуже акуратно. Раніше, зовсім малою, замість «жовтий», вона говорила «вовтий», і Дженні сміялася з неї.

— Жовтих не можна, — сказала Діана, — тільки голубі. Який смачний батончик. Я б їх мільйон з'їла.

— Ти станеш товстою, — сказала Дженілл. — І лопнеш.

Уявивши це, вони захихотіли, потім ненадовго замовкли, дивлячись на старших дітей, поки обидві Джей-Джей гризли домашнє печиво з арахісовим маслом. Кілька дівчаток грали в класи. Хлопці лазили по драбинках, міс Голдсхон штовхала гойдалку, де сиділи близнята Пруіт. Міс Вандестайн організувала гру в кікбол[370].

На вигляд усе ніби нормально, думала Дженілл, але насправді ненормально. Ніхто не кричить, ніхто не скимлить над подряпаним коліном, Майнді й Менді Пруіт не благають міс Голдстон похвалити їхні однакові зачіски. Усі вони тут поводяться так, ніби прикидаються, що вийшли на велику перерву, навіть дорослі. І кожен, включно з нею, потай зиркає на небо, котре мусило б бути голубим, а не є таким зовсім.