Слава ЗСУ!

І для забави. Ці мерзотники сміялися. Він це ясно розчув.

Расті зняв з себе фартух, накинув його на коробочку з опуклою гулькою-лінзою, скочив на рівні й позадкував. Якусь мить нічого не відбувалося. А потім фартух зайнявся. Запах був різким, гидотним. Він бачив, як напухає, пузириться лискуча поверхня, як проривається полум'я. А тоді фартух, котрий був усього лиш запаяним у пластик листом свинцю, просто розпався. Якусь хвилину ще горіли його шматки, найбільший з них все ще лежав поверх коробочки. А за мить уже весь фартух — чи те, що від нього зоставалося — геть зник. Залишилося кілька грудочок попелу і запах, але все загалом… фу. Щезло.

«Я це насправді бачив?» — запитав Расті в самого себе, а потім промовив те саме вголос, питаючись в цілого світу. Він чув запах смаженого пластику і важчий дух, як він гадав, розплавленого свинцю — безумство, це неможливо, але сам фартух таки щез.

— Я це насправді бачив?

Немов відповідаючи йому, з-під ковпачка на коробочці зблиснув пурпуровий вогник. Чи ці пульсації поновлюють Купол, як ото доторк до комп'ютерної клавіатури поновлює екран? Чи завдяки ним шкіроголові можуть споглядати місто? Чи й те й інше? Чи ні те й ні те?

Він наказав собі більше не наближатися до плаского квадратика. Він сказав собі, що найрозумніше, що він може зараз зробити, це повернутися бігом до фургона (позбавлений важкого фартуха він зможе бігти) і помчати, немов скажений, пригальмувавши тільки, щоб підібрати своїх компаньйонів, котрі чекають унизу.

Натомість він знову наблизився до коробочки і впав перед нею на коліна, в позі, занадто схожій на молитовну, щоби йому це подобалося.

Здер із себе одну рукавицю, торкнувся землі поряд з цією штукою і враз відсмикнув руку. Гаряче. Шматочки палаючого фартуха трохи обпалили траву. Потім він торкнувся самої коробочки, напружено приготувавшись до нового опіку або нового шоку… хоча найбільше боявся зовсім іншого — знову побачити ті обтягнуті шкірою форми, ті не-зовсім-голови, схилені докупи, почути їхній змовницький сміх.

Проте нічого не трапилось. Ні видіння, ні опіку. Сіра коробочка на дотик була холодна, попри те, що він лише щойно бачив, як на ній пузирився й займався його фартух.

Зблиснув пурпуровий вогник, Расті вистачило обережності не прикривати його рукою. Натомість він ухопив цю штуку за боки, подумки прощаючись зі своєю дружиною й дочками і вибачаюсь перед ними за те, що виявився таким кінченим дурнем. Він очікував, що зараз спалахне і згорить. Коли цього не сталося, він спробував підняти коробочку. Хоча площа її поверхні була не більшою за обідню тарілку і сама вона не була набагато товщою, він не зміг її поворухнути. Ця коробочка була все одно, що прикута до верха якоїсь колони, зануреної на дев'яносто футів у глиб корінної породи Нової Англії — хоча цього не могло бути. Вона лежала поверх трав'яного килима, і, просунувши глибше під неї пальці рук, він сам себе торкнувся. Сплівши пальці разом, він спробував знову підняти чортову штуку. Ні шоку, ні видінь, ні жару; і ані зрушення також. Коробочка навіть не похитнулася.

Він подумав: «Я тримаю в руках якогось роду чужинський артефакт. Машину з іншого світу. Я можу навіть позирнути на тих, хто нею керує».

Сама ця ідея була інтелектуально прекрасна — навіть приголомшлива, але вона не мала емоційного виміру, можливо, тому, що він був надто ошелешений, надто переповнений інформацією, котра не оброблялася.

«Ну, то що далі? Що, чорти мене забирай, далі?»