Слава ЗСУ!

— А чом би й ні? Ви щойно ототожнювали себе з Христом. Давайте краще повернемося до вашого діагнозу, ви не проти?

Великий Джим недбало відмахнувся своєю великою товстопалою рукою.

— Валіум — не панацея. Якщо ви підете звідси, ще до п'ятої вечора вас знову може наздогнати аритмія. Або й зовсім узяти в блокаду. Приємний бік у цій ситуації той, що ви можете зустрітися з вашим Спасителем ще до настання темряви.

— То що б ви мені рекомендували? — Ренні говорив спокійно. Він уже цілком себе опанував.

— Я міг би дати вам дещо, що, швидше за все, зарадить проблемі, принаймні на якийсь час. Деякі ліки.

— Які ліки?

— За них треба сплатити ціну.

— Я так і знав, — благодушно промовив Великий Джим. — Я знав, що ви прибічник Барбари, ще з того дня, як ви з'явилися в моєму кабінеті з отими вимогами: дайте мені оте, дайте мені оце.

Єдиним, про що тоді питав Расті, був пропан, але він не звернув уваги на ці слова Ренні.

— Звідки ви тоді могли знати, ніби в Барбі є якісь прибічники? Про вбивства тоді ще не було нічого відомо, тож як ви могли знати, що він має прибічників?

Великий Джим глипнув очима від здивування, чи від параної, чи від того й іншого разом.

— Я маю власні способи, друже. Ну, то яка ж ціна? Що б ви хотіли отримати від мене за ліки, які вбережуть мене від інфаркту? — І перш ніж Расті встиг щось сказати, промовив: — Дайте, я вгадаю. Ви хочете, щоб Барбі опинився на волі, так?

— Ні. Місто лінчує його, щойно він вийде на вулицю.

Великий Джим розсміявся.

— Ви раз у раз виявляєте проблиски розуму.

— Я хочу, щоб ви пішли у відставку. І Сендерс також. Хай місто очолить Ендрія Ґріннел, а поки вона не позбавиться цілком своєї залежності від ліків, їй допомагатиме Джулія Шамвей.

Цього разу Великий Джим розреготався ще голосніше, від щирого захвату він аж ляскав собі по стегнах.

— Я гадав, це Кокс дурень, він мріяв, щоб Ендрії допомагала ота, з великими цицьками, але ви ще дурніший. Шамвей! Ця, прости Господи, що скажеш, лахудра, що римується із «п'ядь», неспроможна сама собі допомогти.

— Я знаю, що це ви вбили Коґґінса.

Він не збирався цього казати, але ця фраза вискочила з нього ніби сама собою. Та й що за біда? Вони тут лише вдвох, якщо не рахувати коментатора Сі-Ен-Ен Джона Робертса, котрий дивився на них з телеекрана на стіні. І, крім того, результати були варті цих слів. Уперше з того моменту, як він погодився з реальністю Купола, Великий Джим похитнувся. Він намагався утримати в себе на лиці байдужість, але не зумів.

— Ви божевільний.

— Ви самі знаєте, що це не так. Минулої ночі я був у похоронному салоні Бові й оглянув тіла чотирьох жертв убивства.

— Ви не мали права цього робити! Ви не патологоанатом! Ви навіть не якийсь там нікчемашний доктор!

— Розслабтесь, Ренні. Порахуйте до десяти. Не забувайте, у вас серце. — Расті зробив паузу. — Хоча, якщо подумати, до сраки ваше серце. Після того безладу, що ви вже встигли натворити, і того, що творите зараз, до сраки ваше серце. Все обличчя, вся голова Коґґінса мають явні сліди. Вельми атипові, але вони піддаються чіткій ідентифікації. Сліди від швів. Я не маю сумнівів, що вони відповідають тому сувенірному бейсбольному м'ячику, який я бачив на вашому столі.

— Це нічого не означає, — тут Ренні поглянув у бік прочинених дверей ванної кімнати.