Слава ЗСУ!

«Наче діти на шкільній перерві», — падаючи, подумав Расті.

Картер завалився поряд. Расті спромігся на один удар. Поцілив Картеру по лівій щоці. Той дратівливо відмахнувся, немов від знахабнілої мухи. За секунду він уже сидів верхи на грудях у Расті й шкірився йому в лице. Авжеж, точнісінько як на шкільному дворі, от тільки нема старшого чергового, який би їх розборонив.

Він повернув голову в бік Ренні, котрий уже підвівся на ноги.

— Не варто вам цього робити, — промовив Расті засапано. Серце билося важко.

Він не міг вдихнути повітря достатньо, щоби його підтримати. Тібодо був дуже важким. Поряд з ними стояв на колінах Фред Дентон. Расті подумав, що він скидається на рефері в якійсь із тих інсценівок, що звуться матчами з реслінгу.

— Але ж я таки зроблю, Еверете, — запевнив Великий Джим. — Фактично, благослови тебе Бог, я мушу це зробити. Фредді, дістань мій мобільний телефон. Він у нього в нагрудній кишені, не хотілося б, щоб його зламали. Цей нікчемаха поцупив його в мене. Можете додати цей факт до рахунку, коли допровадите його до дільниці.

— Є люди, котрі знають, — сказав Расті. Ніколи він не почувався таким безпорадним. І таким дурненьким. Запевнення себе в тому, що не він перший недооцінив Джеймса Ренні-старшого, не допомагало. — Люди, котрі знають, що ви наробили.

— Можливо, — кивнув Великий Джим. — Але хто вони? Чергові Дружки Дейла Барбари, ось хто. Ті, що підбили людей на харчовий бунт, ті, котрі спалили редакцію газети. Ті, котрі, я в цім не сумніваюсь, першим чином встановили цей Купол. Якийсь урядовий експеримент, я гадаю. Але хіба ми пацюки в клітці? Хіба ми пацюки, Картере?

— Ні.

— Фредді, чого ти ждеш?

Фредді слухав Великого Джима з обличчям, що немов промовляло: «О, нарешті я все докумекав». Він видобув телефон Великого Джима з нагрудної кишені Расті й кинув на найближчий диван. І знов обернувся до Расті. — Ти це давно замислив? Давно ти планував замкнути нас у місті, щоб подивитися, що з нами станеться?

— Фредді, послухай, що ти верзеш, — сказав Расті. Слова виривалися з нього з харчанням. Боже, який важезний цей Тібодо. — Це божевілля. Де тут сенс? Хіба ти сам не розумієш, що…

— Притисни його руку до підлоги, — наказав Великий Джим. — Ліву.

Фредді виконав наказ. Расті намагався опиратися, але Тібодо міцно пришпилив його плечі, тож нічого з того не вийшло.

— Мені шкода, друже, що доведеться це зробити, але люди в нашому місті мусять розуміти, що всі терористичні елементи в нас під контролем.

Ренні скільки завгодно міг говорити, що йому шкода, але за мить до того, як він опустив підбор свого черевика — і заразом всі двісті тридцять фунтів своєї ваги — на притиснуту долоню Расті, Расті помітив інший мотив другого виборного, яким напнуло матню його габардинових штанів. Ренні отримував насолоду, і насолоду не просто ментального рівня.

А тоді підбор наступив й почав давити і горзати: важко, важче, страх як важко. Від натуги у Великого Джима скривилось обличчя. Піт набряк під очима. Закушений зубами, з рота йому стирчав язик.

«Не кричати, — думав Расті. — На крик прибіжить Джинні й теж потрапить у халепу. Йому ж хочеться, щоб я закричав. Неподарувати йому такої насолоди».

Але, почувши з-під підошви Великого Джима перший тріск, він закричав. Просто не міг стриматись.

Далі прозвучав другий тріск. А за тим і третій.