Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Під куполом

— Це ж майже три милі, він подужає таку відстань?

Обличчя Норрі мала бліде, але вона спромоглася на усмішку.

— Дідусь мене саму може геть зморити. Він щодня робить по чотири милі, каже, що таким чином змазка в суглобах оновлюється. Ви собі їдьте, поки ніхто сюди не під'їхав і вас не побачив.

— Ти хоробра дівчинка, — сказала Розі.

— Я не почуваюся хороброю.

— А хоробрі ніколи такими не почуваються.

Розі поїхала назад до міста. Норрі дивилася їй услід, поки вона не зникла з виду, а потім, ставши на свою дошку, почала робити ліниві ромби та рейли. Фасадний паркінг мав невеличкий ухил, тож їй доводилося трохи підганятися лише в один бік… хоча з тим напруженням, яке її переповнювало, вона гадала, що зможе проїхати на скейтборді звідси й аж до міського майдану на верхівку пагорба, навіть не захекавшись. Чорт, зараз вона, навіть аби гепнулася промежиною на дошку, нічого б не відчула. А якщо хтось сюди нагряне? Ну, вони з дідусем прийшли, бо він хотів подивитися, які є в продажу фургони. Вона просто чекає на нього, а потім вони підуть собі до міста. Дідусь любить гуляти пішки, всім це відомо. Змащує собі таким чином суглоби. От тільки Норрі гадала, що не заради цього він так багато ходить або не тільки через це. Його довгі прогулянки почалися після того, як бабуся почала все плутати (ніхто не промовляв уголос, що це хвороба Альцгаймера, хоча всі розуміли). Норрі гадала, що він таким чином виходжує свою журбу. Можливе таке? Вона гадала, що так. Вона знала, що, коли сама в скейт-парку в Оксфорді з'їжджає на дошці по трубі з подвійним вигином, у ній нема місця ні на що, окрім радості та страху, і радість тоді панує в хаті. Страх никається десь у дальній комірчині.

Після короткого чекання, яке здалося довгим, з-за рогу виїхав колишній фургон телефонної компанії, за кермом якого сидів дідусь. Підхопивши дошку під пахву, Норрі заскочила в кабіну. Перша в її житті поїздка на краденій машині.

— Дідуню, ти такий офігітельний, — повідала вона й поцілувала його.

7

Джо Макклечі прямував до кухні, де хотів дістати з неживого холодильника одну з останніх бляшанок яблучного соку, але тут почув, як його мати промовила: «Бамп», і завмер.

Він знав, що його батьки познайомились у коледжі, в університеті штату Мейн, і що тоді друзі Сема Макклечі називали його Бамп, але мама сама майже ніколи так його не називала, а коли таке траплялося, вона шарілася й сміялася так, ніби в цьому прізвиську був присутній якийсь непристойний підтекст[400]. Цього Джо не знав. Зате він знав, що якщо в неї це прохопилося — якщо таке зісковзнуло з язика — це означає, що вона збентежена.

Він наблизився до кухонних дверей. Вони були трохи відхилені, і він побачив там свою матір і Джекі Веттінгтон, котра була сьогодні вдягнена не в уніформу, а у вицвілі джинси й блузку. Вони б його теж побачили, аби підвели голови. Він зовсім не мав наміру підглядати; це було б зовсім не круто, особливо коли його мама така розстроєна, але наразі вони дивилися лише одна на одну. Жінки сиділи за кухонним столом, Джекі тримала долоні Клер у своїх долонях. Джо побачив, що очі в його матері зволожені, й відчув, що сам ось-ось може заплакати.

— Вам не можна, — приговорювала Джекі. — Я розумію, як вам хочеться, але вам цього робити просто не можна. Нізащо, якщо сьогодні ввечері все піде так, як заплановано.

— Ну, можу я йому хоча б подзвонити і пояснити, чому мене там не буде? Або послати йому мейл! Я могла б це зробити!

Попередня
-= 455 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.


Останній коментар

anonymous12339 07.12.2014

Зараз дуже хочу проч тати цю книгу. На цю думку менк надихнув серіал, але на жаль поки його відхнімуть... думаю побачити щось захоплююче та ефектне


Buriakvova 19.09.2014

Всі книги які я читав цього автора класні


anonymous9792 15.06.2014

прекрасна книга.


Додати коментар