Слава ЗСУ!

Розі показала на тарілку.

— Ти ще будеш їсти?

— Ні. Апетит пропав.

Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері… дружині першого виборного…

— У мене теж, — сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось-ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн-стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.

— Президент виступить опівночі, — оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт»[72], мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.

«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»

Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.

— Сьогодні я обійдуся без Президента, — сказала Розі. — Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.

По недільних ранках «Троянда-Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.

— А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, — вона почала підводитись.

— Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, — затримав її Барбі.

— Дурниці, завтра буде інший день. А зараз попустися, Барбі. На все свій час. — Проте вона, либонь, помітила щось в його очах, бо знову сіла. — Гаразд, чому це ти так похмуро дивишся?

— Коли ти востаннє заправлялася пропаном?

— Минулого тижня. У нас його майже повний запас. Це все, що тебе непокоїть?

Це було не все, але з цього почалися його запитання. «Троянда-Шипшина», підраховував Барбі, має два з'єднані між собою баки. Кожен бак вміщує чи то триста п'ятдесят, чи триста двадцять п'ять галонів, точно він не пам'ятав скільки. Завтра треба перевірити, але якщо Розі має рацію, вона зараз має понад шістсот галонів газу. Це добре. Хоч якась удача на тлі показово нещасного дня для всього міста в цілому. Та нам не знати, які ще нещастя можуть чекати попереду. А шість сотень галонів пропану не вічні.

— Яка норма вигоряння? — спитав він у неї. — Ти собі уявляєш?

— А яке це має значення?

— Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. Й обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.

Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.

Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.

— На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, — сказав він.