Слава ЗСУ!

— А хто в лавці залишився, що скажете?

Джинні зніяковіла:

— Нікого. Але Расті сказав, що це не біда, поки нема нікого, хто потребував би постійного догляду. А таких, окрім Малюка Волтера, там нема. Тож я вхопила хлопчика і ми дременули. Пізніше ми зможемо знову туди повернутися, так сказав Твіч.

— Добре, щоб хоч комусь це вдалося, — зажурено зауважив Терсі. Журба, як це нарешті помітила Лінда, стала постійним настроєм Терстона Маршалла. — Три чверті населення міста попхалися по шосе 119 до Купола. Повітря нездорове, і температура на десяту ранку підніметься до вісімдесяти п'яти[440], якраз коли мусять прибути візитери. Якщо Ренні з його підручними й забезпечили якесь укриття, я про це нічого не чув. Ще до заходу сонця у Честер Міллі з'явиться чимало недужих людей.

— Друзі, може, нам краще повернутись? — промовила Джина. — Бо я почуваюсь, як той пацюк, що тікає з корабля.

— Ні! — вигукнула Лінда раптом так різко, що всі подивилися на неї, навіть Одрі. — Расті сказав, що мусить статися щось погане. Може, ще не сьогодні… але він сказав, що мусить. Набирайте свинцю для вікон вашої машини і їдьте. Я не наважуюсь тут довго чекати. Один з прихвоснів Ренні вже приходив до мене сьогодні вранці, а якщо він знову опиниться біля садиби і побачить що нема моєї машини…

— Їдь тоді, — сказав Твіч. — Я зараз здам назад, щоби ти могла виїхати. Тільки не пробуй по Мейн-стрит, там зараз сущий гармидер.

— По Мейн-стрит, повз поліцейську дільницю? — Лінду аж пересмикнуло. — Ні, дякую. Матусине таксі везе тільки по Вест-стрит і далі на полонину.

Твіч сів за кермо санітарної карети, й обидві юних медсестрички-новобранки теж знову полізли на свої місця. Джина кинула через плече на Лінду останній, сповнений сумнівів погляд.

Лінда затрималась, спершу подивившись на спляче, спітніле немовля, потім на Джинні.

— Може, ви з Твічем зможете повернутися до шпиталю сьогодні ввечері, подивитися, як там справи. Скажете, що були на виклику казна-де, у Північному Честері, чи ще десь. Тільки, що там не трапиться, ніде не згадуйте про Чорну Гряду.

— Авжеж.

«Легко тобі казати, — подумала Лінда. — А чи легко тобі було б прикидатися, аби тебе Картер нагнув до мийки».

Вона заштовхнула Одрі в мінівен, закрила зсувні двері й сковзнула за кермо свого «Одіссея».

— Давайте забиратися звідси, — сказав, сідаючи поряд з нею, Терсі. — Я не відчував такої параної з тих часів, як скандував «кінчай свиню»[441].

— Добре, — кивнула вона. — Бо ідеальна параноя — це оптимальна обачливість.

Вона здала задом, об'їхавши санітарну машину, і спрямувала мінівен на Вест-стрит.

4

— Джиме, — звернувся Рендолф із заднього сидіння «Гаммера». — От я міркував про той рейд.

— О, нарешті. То чому б тобі не поділитися з нами плодами твоїх міркувань, Пітере?

— Я шеф поліції. Якщо йдеться про регулювання натовпу на фермі Дінсмора або командування рейдом на нарколабораторію, де нелегальні речовини можуть охороняти озброєні наркомани… ну, я розумію, де мені годиться справляти свої обов'язки. Ну, скажімо, так.

Великий Джим збагнув, що йому зовсім не хочеться обговорювати цю тему. Дискутувати з дурнем контрпродуктивно. Рендолф поняття не мав, які види зброї можуть зберігатися на радіостанції. По правді, так і сам Великий Джим теж (хтозна, що Буші міг повписувати в їхні бланк-замовлення), але він принаймні міг собі уявити найгірше, це той ментальний подвиг, до якого не був здатний цей базікало в уніформі. А якщо щось трапиться з Рендолфом… ну, хіба він уже не вирішив, що Картер буде йому цілком адекватною заміною.