Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Під куполом

— Картуза я віднесу, але слів таких не казатиму, — відповідає Памела спокійно. — Це Мері Лу Костас. Їй сімнадцять, вона вже рік як дружина водія-далекобійника, мало не вдвічі старшого від неї, і, либонь, сподівається, що він приїде сюди побачитись із нею.

Генрі зітхає.

— Все одно вона ідіотка, хоча, я гадаю, в сімнадцять років усі ми такі.

А вони все ще надходять. Ось чоловік, води він з собою явно не взяв, зате несе великий бумбокс, з якого на хвилі РНГХ хтось гучно волає госпел. Двоє його супутників розгортають транспарант. Напис на ньому по краях обрамляють гігантські, незграбно намальовані палички для чистки вух: «!БЛАГАЄМО, ВРЯТУЙТЕ НАС!»

— Погані попереду в нас справи, — говорить Генрі, і, безперечно, він має рацію, але сам не уявляє, наскільки попереду в них погані справи.

Натовп дедалі нагромаджується й чекає на сонці. Люди зі слабкими сечовими міхурами зникають у низькому чагарнику по західний бік дороги, мочаться. Більшість терпить до останнього, перш ніж шукати полегшення. Одна занадто дебела жінка (Мейбел Олстен, вона ще страждає на хворобу, котру сама називає діа-бетті) звихнула собі щиколотку і лежить, галасує, поки двоє чоловіків не підходять, зводять її на цілу ногу. Ленні Мічем, міський поштмейстер (принаймні до минулого тижня, коли доставка відправлень поштової служби США припинилася на невизначений термін), позичає їй свій ціпок. А потім він каже Генрі, що Мейбел необхідно відвезти назад у місто. Генрі відповідає, що не може поділитися машиною. Нехай вона відпочине в холодку, каже він.

Ленні розводить руки, показуючи по обидві сторони дороги.

— Може, ви раптом не помітили, тут коров'яче пасовище по один бік, і зарості ожини по інший. Тіні, вартої уваги, ніде нема.

Генрі показує на ферму Дінсмора:

— Там повно тіні.

— Звідси туди чверть милі! — обурено каже Ленні.

Туди принаймні наполовину ближче, але Генрі не сперечається:

— Посадовіть її на переднє сидіння моєї машини.

— Жахливо жарко на сонці, — каже Пенні. — Їй треба штучного повітря.

Так, Генрі розуміє, що їй би під кондиціонер, що означає, треба заводити мотор, що означає палити бензин. Бензину поки що вдосталь — тобто якщо зважати на те, що вони можуть викачати його з цистерн при «Паливі & Бакалії» — тож він гадає, що непокоїтися про це доведеться пізніше.

— Ключ у замку запалення, — каже він. — Увімкнеш на слабкий холод, тобі зрозуміло?

Денні відповідає «так» і прямує назад до Мейбел, але Мейбел не готова рухатись, хоча по щоках у неї стікає піт, а обличчя геть червоне:

— Я ще не сходила! — реве вона. — Мені треба сходити!

Лео Ламойн, один із нових офіцерів, перевальцем підходить до Генрі. Генрі радо обійшовся б без спілкування з ним; у Лео мозок — як у брукви.

— Як вона сюди дісталася, друзяко? — запитує він. Лео Ламойн належить до того сорту людей, котрі всіх підряд називають «друзяками».

— Я не знаю, вона знає, — втомлено відповідає Генрі. У нього болить голова. — Організуй декілька жінок, щоб донесли її до моєї машини і потримали, поки вона помочиться.

— Котрих, друзяко?

— Великих, — каже Генрі й поспішно йде геть, щоб раптом виникле в нього сильне бажання зацідити Лео просто в ніс не реалізувалося в дії.

— Що це за поліція в нас така? — питається якась жінка, котра разом з іще чотирма іншими ескортує Мейбел поза екіпаж № 3, де Мейбел попісяє, тримаючись за бампер, поки жінки її прикриватимуть, заради благопристойності.

Попередня
-= 518 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.


Останній коментар

anonymous12339 07.12.2014

Зараз дуже хочу проч тати цю книгу. На цю думку менк надихнув серіал, але на жаль поки його відхнімуть... думаю побачити щось захоплююче та ефектне


Buriakvova 19.09.2014

Всі книги які я читав цього автора класні


anonymous9792 15.06.2014

прекрасна книга.


Додати коментар