Слава ЗСУ!

— Я зрозумів, що буде далі, щойно побачив, який сильний той вибух, — провадив він. Тепер до його аудиторії додалися й військові з того боку. Серед них і Кокс у довгих трусах і нижній сорочці хакі. — Я бачив великі пожежі й раніше, давно, коли ще робив у лісі. Пару разів доводилося кидати все, як є, та просто чухрати щодуху, аби лиш випередити вогонь, ба навіть якщо застрягав у болоті якийсь з отих пікапів «Інтернешнл Гарвестер»[476], що ми тоді на них їздили, нам на то було байдуже, кидали та тіко давай драла. Найгірші пожежі ті, котрі верхові, бо вони самі створюють свій власний вітер. Я побачив, що й тут буде таке ж саме. Щось вельми потужне вибухнуло. Що то воно було?

— Пропан, — сказав Расті.

Сем почухав собі сиву щетину.

— Ато, але, ма'ть, не тіко пропан. Іще якісь хімікати теж, бо деякі язики полум'я там були зелені. Аби воно посунуло в мій бік, мені був би гаплик. І вам, нарід, також. Але його засмоктало на південь. Тут зіграв якусь свою роль ще й рельєф, мені то воно й не дивно. І ложе річки, атож. Ну, словом, я второпав, що мусить статися, і витяг балони з кисневого бару…

— Звідки? — перепитав Барбі.

Сем зробив останню затяжку, затоптав недопалок сигарети.

— А, то це я просто так називав той сарайчик, де держав кисневі балони. Ну, словом, у мене їх було повних п'ять штук.

— П'ять! — буквально простогнав Терстон Маршалл.

— Атож, — задоволено підтвердив Сем, — але п'ять штук я б ніяк не потягнув. Старішаю, самі розумієте.

— А ви не могли собі знайти легкове авто або пікап? — спитала Лісса Джеймісон.

— Мем, у мене водійські права забрали ще сім років тому. Чи, може, вже вісім минуло. Забагато набралося штрафів за кермування в нетверезому стані. Якби мене зловили за кермом чогось більшого за ручну тачку, мене б замкнули в окружній тюрмі й викинули геть ключа.

Барбі було думав указати на фундаментальну похибку в такому його припущенні, але навіщо було зайвий раз видихати, коли вдих зараз давався з таким трудом.

— Ну, словом, чотири балони в цьому візочку я вирішив, що подужаю, і ще не пройшов і чверті милі, як почав уже тягнути з першого. Мусив-бо, ви ж розумієте…

Джекі Веттінгтон запитала:

— А ви знали, що ми тут?

— Ні, мем. Тут просто височина, ото й все, і я розумів, що мої повітряні консерви не протривають довго. Про вас я навіть не здогадувався і про оці вентилятори теж. Це просто той випадок, коли нікуди більше було ховатися.

— А чому ви добиралися так довго? — спитав Пітер Фрімен. — Звідси ж до Божого Ручаю не більше трьох миль.

— Ну, тут така смішна штука, — почав Сем. — Я ішов собі по дорозі, по дорозі Чорна Гряда, знаєте, ну, міст перейшов, все путьом… і смоктав собі ще з першого балона, хоча він уже був гарячий, як чорт, а тоді… о! Нарід, а ви бачили того мертвого ведмедя? Того, що він, схоже, розвалив собі мозок, убившись об телефонний стовп?

— Ми бачили його, — кивнув Расті. — Дайте-но, я спробую вгадати. Трохи далі, після того ведмедя вам потьмарилося і ви зомліли.

— А звідки ви про це взнали?

— Ми сюди теж діставалися тим шляхом, — пояснив Расті, — і там діє якась специфічна сила. Схоже на те, що на дітей і старих вона діє найдужче.

— Не такий я вже й старий, — заперечив Сем, явно образившись. — Я просто посивів рано, як і моя мамця.

— Ви довго лежали в безпам'ятстві? — спитав Барбі.

— Ну, годинника я не ношу, але, коли я нарешті очуняв, було вже темно, тож, мабуть, довгенько. Один раз я був прокинувся до того, бо відчув, що мені не вистачає повітря дихати, тож перемкнувся на інший балон і знову заснув. Здуріти можна, еге ж? А які сни мені снилися! Чисто тобі триаренний цирк[477]! Потім я прокинувся вже по-справжньому. Було вже темно, і я перемкнувся на інший балон. Перекидати шланг було зовсім легко, бо темрява там не була повною. А мусила ж бути, мусило бути темно, як у рисі в сраці, з усією тією сажею, що вогонь її понакидував на Купол, але там, де я лежав, щось таке світилося. Удень його побачити не можна, а от уночі там ніби зібрався мільярд світляків гуртом.